Виходить, пан воєвода ледь чи не став... зрадником. Адже він від імені королівства найактивніше займався справами... «московського государика». Ба, ба навіть зібрав йому військо! Ба, ба навіть повів те військо до границь Московії... Але як добре, що своєчасно отямився і дійшов лише до границь Московії, повернувшися назад...
На його щастя, король не погодився з такою ухвалою сейму, і це вже було рятунком від звинувачення Юрія Мнішека, королівського старости, у непокорі закону Речі Посполитої, хоча й не виправдовувало його повністю.
Довгообразе лице короля, пещене й холодно-неприступне, було цього разу наче б привітним — слава богам! — коли він дивився на воєводу.
Посмикуючи за звичкою кінчик вуса, король вельми прихильно говорив з паном воєводою і своїм старостою.
Щоправда, й застеріг його, вельми ласкаво і незлостиво:
— Пан воєвода має дещо... мм... притлумити свій запал у справі допомоги царевичу Дмитрію у заволодінні московським престолом. Або робити це так — на першому етапі, — щоб збоку складалося враження, ніби це не офіційна позиція королівства, а особиста справа пана Мнішека та інших шляхтичів. Як і військо царевича Дмитрія має бути найнятим — не за злоті із державної скарбниці, а на особисті пожертвування шляхти. Але тільки-но справи царевича підуть на краще, він буде перемагати Годуна і, більше того, розпочне успішний наступ на Москву, пан воєвода тоді зможе діяти відкрито.
Навіть... навіть офіційно — від імені королівства. Це робиться для того, аби коли Дмитрій у Москві буде ділити пиріг, ми не виявилися зайвими. А поки що... Поки що наша позиція — вичікувальна. Подивимось, хто кого подолає: Годун Дмитрія чи Дмитрій Годуна!
Ясно, що після цього просити у його величності військову силу на поміч Дмитрію Юрій Мнішек вже не зважився. Радий, що його хоч не заарештували у Кракові, пан воєвода повернувся до Самбора дещо збадьорілим.
Хоча й мовив Марині (дочка все так само німо дивилася на батька дитинно-невинними очима, дещо, правда, зажуреними):
— Про царевича — забудь! Але — поки що. Так треба. А ось тільки Дмитрій візьме ситуацію під свій контроль, тоді все переміниться, і ми, Мнішеки, знову будемо на коні. І не виключено, що Москва буде наша! А ситуація має ось-ось змінитися. Як на мене — на краще. Дуже багато в Московії невдоволених Годуном — це на руку Дмитрію.
Ситуація й справді — на подив королівства й особливо Лева Сапеги — швидко і круто змінилася — на користь Дмитрія.
Невдовзі він, ще вчора побитий, знову опинився на коні, і справи його різко пішли вгору. Воєвода Мнішек навіть уже почав жалкувати, що так зопалу його залишив у Путивлі. Вісті, які доходили до королівства, свідчили: Дмитрій, швидко переживши поразку та зализавши рани й перегрупувавши сили, розпочав успішний наступ на Москву.
Виходило, що воєвода — що б там не погрожував йому канцлер, — таки поквапився, коли залишав Дмитрія під Путивлем. Тож тепер доводилося робити добру міну при поганій грі. Це був його ляпсус, промах, груба помилка. І цього ляпсусу припустився він, обережний і хитрий, який все звик наперед прораховувати — на кілька ходів. І раптом... У дитинстві, як він падав, йому змащували забиті місця лярдом — топленим свинячим салом, смальцем. І ось тепер у нього було таке відчуття, що йому треба з ніг до голови обмазуватися лярдом, — упав він добряче і добряче забився...
Непокоїло й інше: а раптом царевич Дмитрій, образившись на воєводу, відмовиться від Марини як од нареченої? І вони, Мнішеки, програють за крок до вимріяного царського трону.
Доводилося розігрувати все ту ж добру міну при поганій грі і вдавати, що нічого не змінилося, все йде, як і передбачалося, і пан воєвода на білому коні, а його дочка — ось-ось стане царицею.
Про всяк випадок, — а раптом Дмитрій візьме Москву, — Мнішекам треба було підстрахуватися, аби не опинитися на узбіччі історії, — воєвода послав до царевича гінця зі своїм листом, у якому вітав з успішним наступом на Москву і запевняв його, що він зайнятий у Речі Посполитій найважливішою справою — збирає «добре військо» на поміч царевичу і що невдовзі він з’явиться з ним у Московії; що Марина вірно його чекає, коханого свого, не минає жодного дня, аби вона про нього не думала і не молила Бога послати йому побіду...
Ще і ще вітав царевича з успіхом (тепер усе залежало од того, чи пробачить царевич йому втечу з-під Путивля), що його він заслужено здобув після тимчасової поразки, висловлював тверду впевненість: Москва і Московія перейдуть на його бік і царевич Дмитрій як переможець — інакше й бути не може, — увійде до столиці царства. Як істинний син Івана Грозного, законний претендент на царський престол...