Богдан Бельський пішов далі. Забравшись до царських палат, заявив, що він буде правити ім’ям Дмитрія-царевича, покіль той не прибуде до Москви. Збирався хоч кілька день побути виконуючим обов’язки царя, щоб потім при нагоді й без неї хвастати: «Еге ж, був якось і я руським царем!», але його відтіснили інші бояри, більш спритніші. (Біля трону — та ще поверженого владики — завжди тісно.) Дмитрій тим часом велів через своїх посланців схопити патріарха Іова — за його відданість Годунову, а головне — тому, що той дещо знав з життя Дмитрія, коли він був у нього келійником, — нащо царевичу зайві свідки його минулого, не зовсім престижного життя. Коли патріарха «низложили», інший прихильник царевича Дмитрія князь Василій Голіцин із стрільцями з’явився на подвір’ї Годунових, велів схопити і задушити царевича Федора Борисовича (сина Годунова) та його матір — що й було зроблено. Сина з матір’ю душили привселюдно, власне, живцем терзали нещасних на потіху народу. (Царевич, коли затягли йому удавку навколо шиї, висолопив язика — чим дуже потішав чернь, і вона свистом та улюлюканням відправила на той світ синка Годунова. А з матері його, жони Годунова, позривали одяг і тягали майже голу немолоду жінку по двору, і всі бажаючі реготали й потішалися, доки нещасна й не сконала — і від наруги, і від сорому, що вона, в літах, гола перед людом. Учорашня цариця, якій ще вчора ця ж сама чернь низько-низько кланялася чи не до землі як «матушке-государыне». О люди, люди!..)
Народна стихія ніяк не могла вгамуватися — чернь крушила боярські «подворья» (тих, які чомусь не квапилися заявляти про свій перехід на бік Дмитрія), прикінчувала всіх, хто потрапляв їй під руку, — і правих, і винуватих. Зрештою, аби ще більше потішитись, винесли з Архангельського собору труп царя Годунова, і чернь довго над ним посеред двору глумилася, доки й не понівечила тіло, як наче стерво яке. Потім на селянському возі, накритому хмизом, відвезли на якесь кладовище десь на околиці Москви і там зарили його як собаку бродячого. (Згодом до трупа Годунова підзахоронять трупи — теж розтерзані — його жони та сина, задушених з наказу князя Голіцина, і довго танцюватимуть над їхньою могилою — і таке на Русі бувало, прости Господи!)
20 липня царевич Дмитрій врочисто в’їхав до Москви. Попереду царя, який в’їжджав у захоплену ним столицю на білому коні, несли його штандарт — червоне знамено з чорним орлом, що зазвичай хижо розчепірив свої крицеві пазурі...
Москва вирувала й клекотіла, як у повінь бурхливу, і, здавалося, що щасливіших людей за московитів уже немає у світі білому і бути не може. Охоплені якимось збудженим сум’яттям, люди давили один одного і по трупах поривалися вперед — куди? До чого?
Обабіч вулиць, якими проїжджав на білому коні переможець, бігли горласті, підстрибували, розмахували руками й кричали:
— Слава, слава царевичу Дмитрію!!!
В ту мить сам царевич не міг повірити, що йому так легко і просто пощастило взяти столицю загалом сильного, щоб не сказати могутнього, Московського царства.
15 серпня 1604 року царевич Дмитрій — йому тоді виповнилося десь плюс-мінус двадцять років, юнак юнаком, здавалося б, ще зелений і недосвідчений, тим більше в ратних справах, колишній чернець, Божа людина (щоправда, сповнений молодецтва й завзяття), — так ось 15 серпня 1604 року на чолі нашвидкуруч зібраного війська, яке й військом неможливо було назвати (якщо не рахувати козаків), галаслива галайстра, виступивши із Самбора в похід неблизький, в жовтні досягнув меж Московського царства і хоч в січні 1605 року зазнав сильної поразки — першої і єдиної за увесь похід, — але вже 20 червня того ж року (хоч і не поспішав, не квапився, йшов повільно, але вірно) молодик урочисто увійшов до Москви. Як згодом писатимуть, «приветствуемый радостными восклицаниями народа».
І це він, вчорашній збіглий монах, якийсь там — якщо вірити чуткам — Гришка Отреп’єв. Бог зна хто і що, без будь-якого досвіду не лише в ратному ділі, а й у командуванні людьми, власне, їхнім тлумом. Тільки й того, що знав Святе Письмо і вмів гарно писати. Справді, феномен. В історії таких прикладів не густо. Коли б його доля і далі складалася так блискуче, як сам похід, Росія мала б ще одного видатного військового і державного діяча, неперевершеного монарха, може, й рівня Петра Першого. (Чи Петро був би йому рівнею!) Але не будемо поспішати, всьому свій час — перемогам і поразкам. У тім числі й поразці Дмитрія Івановича, вже як він став царем. (Для нього виявилося легшим взяти владу, аніж потім її утримати.)