Царевич Дмитрій у Москві!..
Царевич... Ба, ба не царевич, а вже цар руський, бо в самому Кремлі вже вінчаний на царство.
Під радіння усієї Москви-матінки!
Під бемкання малинових дзвонів!
Тріумф і повна перемога Дмитрія! Самозванець він, як дехто пасталакає, чи істинний син тирана Івана, тепер уже не суть важливе — царевич переміг. А переможці завжди праві.
Тріумф і повна перемога! Як свого часу казав Гай Юлій Цезар: прийшов, побачив, переміг!..
Чи як сказано в Євангелії: хто має вуха слухати, хай слухає!
Так воєвода пан Юрій Мнішек у ті дні невтомно повторював:
— Хто має вуха слухати, хай слухає! Царевич Дмитрій вінчаний у Московському Кремлі на царство! Царевич Дмитрій віднині цар російський!
І навіть відрядив з цією новиною гінця у Краків до його величності — маючи на увазі, що новина про тріумфальний в’їзд царевича до Москви і вінчання його на царство до короля примчить першою саме від нього, від Юрія Мнішека! А заодно послав цидулку й канцлеру Леву Сапезі. Канцлер був проти того, аби Річ Посполита «встрявала в авантюру з царевичем». Що це, мовляв, безперспективна справа, зарані приречена на програш. Ще й вимагав, аби воєвода Мнішек негайно повернувся до королівства і не афішував своєї участі в авантюрі... І ось тепер він, Юрій Мнішек, у своїй супліці вітав (не без підпільного єхидства) пана канцлера із вступом Дмитрія до Москви і його вінчанням на царство.
Пан канцлер має прикусити язика свого державного! Його, Мнішекове, взяло гору. Та й пан круль на його боці — що тепер важить якийсь там канцлер литовський!
Дмитрій не зрікся Марини. Більше того, в посланні він в черговий раз називає її коханою і підкреслює — як і раніше підкреслював, — що з нетерпінням чекає воєводу Мнішека із своєю донькою у Москві.
«У Кремлі для тебе, моя кохана, вже поставлено трон — не барися!»
Цей рядок з послання царя Дмитрія його дочці пан воєвода, не втримавшись, переписав у свій лист, посланий його величності (переписав великими літерами — знай наших!), — хай його величність зрадіє. А заодно вписав його — теж великими літерами — і в лист, посланий канцлеру, — хай пан канцлер скреготне зубами (а що йому ще лишається робити?) і хай помре із заздрощів. Хай лікті кусає, що не по його вийшло!
Ще б пак, погрожував чи не карою воєводі, а дочка воєводи стала царицею — її жде не діждеться цар Дмитрій! Мнішеки вже збираються до Москви. І Марина як цариця тепер рівна самому королю, а про якогось там канцлера і мови не йде. Що їм, Мнішекам, якийсь там канцлер! Бодай і охоронець державної печатки, глава канцелярії та уряду. Що їм якийсь там Лев Сапега, як він, Юрій Мнішек, — тесть самого царя! І цим все сказано.
І воєвода Юрій Мнішек у ті дні був на білому коні — наче не Дмитрій увійшов до Москви, а він особисто, його брови були круто вигнуті на високому чолі, кінці вусів хвацько підкручені вгору, очі горіли — гостро й пронизливо!
Гусар! Хвацький гусар!
Швидкий і рвійний, він, здавалося, у ті дні не знав утоми і спину — все йому вдавалося і весь світ, як він був певний, знаходився вже в його кишені! Хто тепер посміє виступити проти Мнішеків і бодай хоч щось їм наказувати?!. Тепер буде наказувати він, воєвода і тесть самого царя, Юрій Мнішек!
Із Самбора чи не щодня мчали гінці з посланнями воєводи Мнішека новому руському цареві, у яких він ще і ще вітав його з блискучою перемогою — «із захопленням Москви та поверненням на отчий трон». Ще і ще підкреслював, як вірно чекає його вірна Марина, повна любові до його величності. Вона тільки й мріє про той день, коли нарешті прибуде до свого коханого. А це станеться невзабарі — віват, віват!!!
Як кажуть французи — ле вен е тіре, іль фо ле буар: вино розкупорене, його треба вже пити!
І пан воєвода Юрій Мнішек на вершині тодішніх своїх успіхів влаштував хіба ж такий бенкет, його довго-довго пам’ятатиме Самбір. І про той бенкет, свято із свят, теж до Москви було відправлено послання. Взагалі, у ті дні і місяці між Самбором і Москвою гінці мчали як за розкладом. Якщо Мнішеки, попри тріумф, ще начеб чогось вичікували, то молодий цар вже почав виявляти нетерпіння і день свій починав з традиційного:
— Чи примчав гонець із Самбора?
І якщо він вже чекав його біля ґанку царевих палат, той день для закоханого Дмитрія був просто-таки чудовим, і він вкотре рахував дні, що їх залишилося пережити до приїзду коханої. Але — от диво! — чекаючи воєводину дочку з далеких Карпат, задарма він часу не гаяв. Та й не було йому коли нидіти світом — не таким він вдався. Своє брав за будь-яких обставин.