І разом з тим Дмитрій не лише приблизив до себе іноземців, що в московитів викликало підозріння, а й виношував плани поїздок своїх підданих на навчання до Західної Європи — знову ж це здійснить лише вже згадуваний тут Петро Перший. Заодно, аби вберегти християнство, намагався створити союз проти Туреччини, до якого мали б увійти Німеччина, Франція, Польща, Венеція, оживив дипломатичні зносини з Папою Римським та Польщею — не в останню чергу, аби вони визнали його новий титул імператора, або цезаря. (Після імператора Гая Юлія Цезаря, який колись запровадив у Римі свою одноособову владу, його ім’я стало титулом римських і візантійських імператорів.) І взагалі, він тримався незалежно — як правитель Московії. Папа, єзуїти і сам король Сигізмунд, які хотіли зробити Дмитрія ручним, покірним знаряддям, явно прорахувалися. Більше того, Дмитрій Іванович, ставши царем та проголосивши себе ще й імператором (офіційно себе імператором, а Росію імперією проголосить 1721 року вже не раз тут згадуваний Петро Перший), відмовився уводити в Московії католицизм, як раніше обіцяв, коли був у Кракові на прийомі в короля (але тоді він змушений був це обіцяти). І навіть відмовився допустити до державного керма єзуїтів, добре знаючи про їхні підступи. Особливо обурило Польщу те, що цар відрікся від того, що раніше їй обіцяв, коли був ще претендентом на престол, а саме: робити будь-які земельні поступки Речі Посполитій. (Правда, навзамін допомоги, що королівство йому виявляло, пообіцяв Польщі грошову винагороду, але й цю обіцянку не виконав.) Усівшись на троні в Кремлі, Дмитрій Іванович став не просто незалежним, а — проросійським царем, дбаючи в першу чергу лише про інтереси Росії. Обіцяв він — все тоді ж, як був ще претендентом на престол свого батька, — віддати Польщі Смоленську й Сіверську землі, але, ставши царем, недвозначно заявив польському послу Корвін-Гансевському, що передача російських земель кому б то не було, в тім числі й Польщі, є абсолютно неможливою. Заодно відмовив Сигізмунду у вимозі зводити в Москві костьоли і запроваджувати римсько-католицьке духовенство, особливо єзуїтство.
— Від цього буде велика шкода православ’ю! — твердо заявив.
Тоді поляки йому пригадали... Ходили чутки, що царевич Дмитрій, ще будучи в Самборі нікому не відомим претендентом на російський престол, відвідував Львів. (Про це у Львівському літописі є фраза під роком 1605-м, що «того ж року цар московський — себто Лжедмитрій — ся явил і во Львові був». Одначе в примітках цілком слушно зазначається, що про цей візит в інших джерелах звістки не знаходимо. «В хроніці міста Львова» Д. Зубрицького про цей факт згадки немає.) І далі одна промовиста цікавинка: «Однак відомо, що, прибувши до Москви, самозванець відправив у Львів на 300 карбованців соболів для будівництва там православної церкви Успіння Богородиці. Цей дарунок міг бути і не пов’язаним з відвідуванням Лжедмитрієм Львова, а зроблений з метою привернути до себе православне населення міста». Про це є згадка і в Соловйова в його «Истории России с древнейших времен».
Так само не підтримав Дмитрій Іванович Папу, який у своїх посланнях до російського царя наполягав на об’єднанні церков — католицьких і православних. Будучи претендентом на престол, Дмитрій обіцяв увести католицтво в Росії, а ставши на чолі тієї Росії, навідріз відмовився те робити. Хоча й надав католикам волю в своєму царстві. Як, між іншим, і протестантам усіх напрямів.
Мріючи про загальне християнське ополчення проти османських загарбників, як про те скрізь говорив, зайнявся підготовкою до майбутньої війни з турками-османами. На Гарматному дворі велів відливати побільше гармат, мортир та рушниць. Сам особисто випробовував у стрільбі щойно відлиті гармати, стріляв з них (до речі, вельми влучно), сам навчав ратних людей, як брати земляні фортеці, тож ліз разом зі стрільцями на вали, не дивлячись, що його іноді штовхали в тій колотнечі, збивали з ніг і навіть давили... Але невгамовний цар тільки безтурботно сміявся, чухав забиті місця і знову водив люд на приступи фортеці, показуючи, як це треба робити.