Він ішов навмання, мов сновида, якого вела й підштовхувала таємна воля присутніх. Витягши оздоблену камінцями шпильку з черевичка однієї англійки, куди її перед тим сховали, він поніс її, зупиняючись і знов рушаючи далі, до іншої дами — це була синьйора Анджольєрі, — став навколішки і вручив їй шпильку зі словами, які глядачі задумали наперед, звичайними в такому випадку словами, які, проте, нелегко було вгадати, бо задум полягав у тому, що їх треба було сказати по-французькому. «Прийміть цей дарунок на знак моєї пошани!» — мав сказати він, і нам здавалося, що в цій важкій умові ховався лихий намір, що в ній виявилось протиріччя між прагненням публіки побачити щасливий кінець цікавого номера і бажанням, щоб зарозумілий штукар зазнав поразки. Чудно було дивитися, як Чіполла стояв навколішки перед мадам Анджольєрі і мучився над задуманою фразою, починаючи її і сяк і так.
— Я повинен щось сказати! — вигукував він. — І навіть чітко уявляю, що саме. А разом з тим знаю, що слова будуть не ті, коли я їх вимовлю. Тільки не допомагайте мені! Не давайте ніякого знаку! — просив він, хоч, безперечно, саме на це й сподівався… — Pensez tres fort![23] — вигукнув раптом він кепською французькою мовою і зразу ж сказав потрібну фразу, щоправда, по-італійському, але останнє, основне слово все-таки зненацька вимовив французькою мовою, мабуть, зовсім йому незвичною: сказав не «venerazione», а «veneration» з неможливим носовим звуком на кінці.
Після того, як Чіполла знайшов шпильку, угадав її власницю й став перед нею навколішки, цей частковий успіх справив таке враження, якого, мабуть, не справила б навіть цілковита перемога, і публіка винагородила його бурхливими оплесками.
Чіполла підвівся і витер з лоба піт. Ви розумієте, що, розповідаючи про шпильку, я навів тільки один приклад його праці, який мені найдужче запам'ятався. Але Чіполла кілька разів міняв свій основний трюк, гаючи на це багато часу, і щоразу вплітав у нього нові, дотепні імпровізації, яким сприяв його безперервний контакт із публікою. Найдужче, здавалося, зачарувала його наша господиня: вона надихала його на дивовижні відкриття.
— Від мене не сховалося, синьйоро, — сказав він їй, — що у вашому житті були особливі, великі події. Той, хто вміє бачити, зразу помітить над вашим чудесним чолом сяйво, що в минулому, коли я не помиляюся, було ще яскравіше, ніж тепер, сяйво, яке поволі пригасає… Не підказуйте мені! Жодного слова! Поряд з вами сидить ваш чоловік, правда ж? — звернувся він до мовчазного пана Анджольєрі.
— Ви чоловік цієї дами, і можна тільки позаздрити вашому щастю. Але в це щастя вриваються спогади… величні спогади… Минуле, здається мені, відіграє у вашому житті, синьйоро, неабияку роль. Ви знали короля… Чи не зустрічався колись на вашому життєвому шляху король?
— Не зовсім так, — ледь чутно мовила добра фея наших супів, і її золотаво-карі очі спалахнули на аристократично-блідому обличчі.
— Не зовсім так? Ні, не король, я сказав це тільки взагалі, приблизно. Не король, не князь, а все ж таки князь, король у високому царстві духа. Великий митець, і ви колись поряд з ним… Ви хочете заперечити мені й не можете, не маєте рішучості, бо я наполовину вгадав. Так! То була велика, відома на весь світ артистка, — її приязнь скрашувала вашу ранню молодість, а священна пам'ять про неї визначає і осяває ціле ваше життя… Ім'я? Чи ж треба називати вам це ім'я, слава якого давно вже злилася із славою батьківщини, так само безсмертна у віках? Елеонора Дузе, — закінчив він тихо й урочисто.