– А що телевізор? – згадує баба Аня. Про розмову не запитує, може, й не зрозуміла, із ким Ольга розмовляла. – Ану включи.
Як це у ній поєднується: клуб із хором і телевізор з останніми новинами?
Телевізор бубонів, поки вдягала бабі Ані кофту: бойовики порушили перемир’я… Із початку проведення АТО з Донецької та Луганської областей станом на ранок 28 червня силами Міжвідомчого координаційного штабу в інші регіони країни переміщені і розселені понад двадцять чотири тисячі громадян… Державна служба з надзвичайних ситуацій повідомляє, що серед відселених: дітей – дев’ять тисяч сімсот вісімнадцять, інвалідів та осіб похилого віку – дві тисячі дев’ятсот шістдесят дев’ять. У той же час досить багато громадян самостійно залишили постійне місце проживання і перемістилися з тимчасово окупованої території і районів проведення АТО до родичів чи знайомих в інші…
– Ольго, дай води. Спати буду.
Ти ба! Хотіла ж на вулицю! Біда з тою бабою Анею… Визула її, закинула ноги на ліжко, подала пити. Баба взяла склянку з водою, зробила кілька ковтків. На її тонкій шиї прийшли у рух напнуті жили. Все! – відкинулася на подушки.
– Переключи. Що там Росія?
Циганка дряпнула кігтями зачинені двері, вальяжно перетнула кімнату й м’яко застрибнула на ліжко.
Ольга перемкнула канал. Знову бубоніння, тепер російською: міністерство закордонних справ Росії звинуватило українських військових у порушенні перемир’я…
Голова баби Ані хилиться на груди, світло з екрану вибілює її обличчя та сиве волосся. У прочинені двері просковзує Рибка. Де одна кицька – там невдовзі на другу чекай.
– Телевізор залиш, – каже баба Аня й заплющує очі.
10
Велосипед притулили до огорожі, несуть удвох військовий термос із курячим супом. Роман, накульгуючи на травмовану ногу, тримає посудину за одну ручку, Ольга за другу. Тягнуть до «харчоблоку», стіни там до половини пофарбовані синьою фарбою ще бозна з яких часів. Лампочка у коридорі засиджена мухами, у її тьмяному світлі мало що видно. Нікого назустріч, нікого в кімнаті, переобладнаній під їдальню, окрім незнайомця років п’ятдесяти. Він ріже хліб мисливським ножем. Грубими скибками. Сюди, каже безбарвним голосом.
– А де всі? – запитує Ольга. – Де Вітьок?
Чоловік показує ножем собі за спину, туди, де чорний хід і ще одне подвір’я.
– Закопуються.
Ольга рушає туди, кинувши Роману: почекай. Він повертає назад, виходить з будівлі на залитий сонцем двір, де в затінку акацій сплять два чорно-руді пси. Вони не реагують на ворон, що б’ються біля воріт за шматок булки, спурхують, відлітають і знову кидаються на здобич, вириваючи поживу одна в одної із дзьоба.
Напередодні Роман, припнутий ланцюгом до тридцятидвохкілограмової гирі, копав землю, вибирав хворий грунт у кімнаті. Винахід Вітька, та вагота на ланці. Дуже зручно, сказав Ользі: гирю взяв – переніс на нове місце, рухатись можна, а не втечеш.
А Роман, якби й захотів, далеко б не відійшов. Одне діло лежати, інше – ходити, відчуваючи, що з ногою щось негаразд. Сильний вивих чи тріщина у суглобі.
Тінь акації погойдується від легкого вітерця, ковзає плямками по землі, по собачій зваляній від бруду шерсті, по чорній автопокришці під парканом. У Романа починає сіпатися око – «Бери, тягни, чого стоїш!» – він торкається долонею підборіддя, розтирає його з того боку, де ще тримається синець, що вже змінив кілька барв одну по одній. Відчуває, як половина обличчя, півголови вкриваються памороззю, а у пам’яті зринає чіткий спогад. Тут, на цьому самому місці, він лежав того дня, коли загинули Валік і Петрович. Тут йому кричали: хто вас сюди кликав? А перед тим його били на дорозі прикладами, він це згадав – прикладами. А тоді: «Бери, тягни, чого стоїш!» – і автоматна черга за перекинутою розірваною вибухом «газелькою», там мав бути поранений Петрович, киянин, батько трьох дітей, двох хлопців-близнюків та доньки-випускниці. Він їм розповідав про дітей напередодні. Шкодував, що не зможе побачити, як донька отримає атестат про закінчення школи.
Роман зосереджується на уривках, намагається скласти докупи клаптики того дня… Над ним тоді погойдувалися гілки акації, він відчував мерехтіння сонячних плям на обличчі. Над ним стояли люди зі зброєю, один з них ворушив губами. Це пам’ятає, а як тримався – ні. Лише, здається, заплакав, затуляючи обличчя брудними руками. А може, це йому привиділось. Хто бачив? Нема кому розказати. Може, й на краще. Він міг би не витримати цієї правди.
Кілька хлопців у камуфляжі курили над трьома свіжими могилами. Могили були сяк-так закидані землею, але не до верху. Ще збоку громадились купки вибраної землі. Люди наче зробили перерву, потомившися, облишили справу на півдорозі. Перекур.