Король Франції розгнівався й погрожує, пані Дюбаррі шаленіє у своїх покоях, захитався весь австро-французький альянс, над миром у Європі нависла небезпека. Посол одразу ж повідомив у Відень про такий лихий поворот. Тепер мусить виступити імператриця, «семисвічник незгасний». Тепер сама Марія Терезія мусить братися до діла, бо з людей лише вона мала владу над упертим і нерозважним дитям. Марія Терезія вкрай стривожилась тим, що сталося. Висилаючи доньку до Франції, вона щиро сподівалась уберегти свою дитину від брудного політичного ремесла і тоді вже писала послові: «Кажу вам одверто, що не хочу, щоб моя дочка здобувала хоч абиякий вплив на державні справи. Я сама пересвідчилась, який це страшний тягар — правити великою країною, а крім того, знаю, що моя донька молода й легкодумна, цурається всякої поважної роботи й має мізерні знання, — через те я й не сподіваюся добра, якщо вона візьметься врядувати таким занедбаним королівством, як Франція. Коли моїй доні не пощастить підняти державу або ж вона дійде до ще більшого занепаду, то ліпше нехай у цьому звинувачують якогось міністра, а не мою дитину. Тому я ніколи й не наважилась говорити з нею про політику й державні справи». Але цього разу — невблаганна доля! — стара й зажурена жінка змушена відступитись від своїх думок, бо віднедавна в Марії Терезії з’явився важкий політичний клопіт. Щось непевне, ба навіть нечисте коїться у Відні. Вже кілька місяців, як Фрідріх Великий, ненависний, мов земне втілення сатани, і Катерина Російська, котрій Марія Терезія теж анітрохи не вірила, надіслали їй прикру пропозицію поділити Польщу, а Кауніц і її співправитель Йосиф II радо схвалили цю думку, — і відтоді душа її збурилась. «Усякий поділ несправедливий по своїй суті і шкідливий для нас. Ця пропозиція завдає мені безмірного жалю, мушу визнати, що соромлюсь показатися на люди». Вона одразу назвала цей політичний задум тим, чим він насправді й був, — моральним злочином, хижацьким походом супроти безборонного й невинного народу. «Хто дав нам право обкрадати невинних, котрих ми завжди нахвалялися боронити?» Правдиво й щиро обурившись, вона відхиляє пропозицію, їй байдуже, що її праведні міркування можуть уважати слабістю. «Нехай мають і за слабких, це ліпше, ніж бути несправедливими», — благородно й розумно проголошує вона. Але Марія Терезія давно вже владарює не сама. Йосиф II, її син і теж імператор, марить лиш війнами, загарбанням земель і реформами, а вона, добре знаючи хисткість і штучність австрійської держави, прагне тільки її підтримки й збереження; і син, аби підірвати вплив матері, починає несміливо впадати коло зброєлюбця, її найлютішого ворога Фрідріха Великого, а Кауніц — найвірніший служник, якого вона ж і піднесла, — в самісіньке серце вразивши пристаркувату жінку, схилився перед новітньою зорею її сина. Виснажена, втомлена, як мати і як владарка розчарована в усіх своїх сподіваннях, вона найрадніше скинула б із себе тягар державної влади. Але її втримує відповідальність, вона з пророчою певністю вгадує, — в такій же напрочуд подібній ситуації був і Франц Йосиф, котрий, так само втомившись, не зважувався випустити владу, — що від квапливих і нерозважних реформ миттю збуриться вся країна, яку й тепер ледь удається тримати в руках. Через те ця побожна й надзвичайно прямодушна жінка до останку боронить те, що цінувала найвище: свою честь. «Мушу визнати, — пише вона, — що такого неспокою я ще ніколи не мала. Якби зазіхали на всі мої землі, то зі мною було б моє повне право і Господня поміч. Та в теперешній ситуації право не тільки не підпирає мене, — навпаки, зобов’язання, закон і справедливість обернулися проти мене, я втратила спокій, тривога й докори ятрять мені серце, адже я не звикла дурити чужих і себе й видавати дволикість за справедливість. Я назавжди втратила честь і совість, але саме вони — найдорожчий клейнод, істинна сила, що звеличує монарха».
Фрідріха Великого совість не діймала, й він жартував собі у Берліні: «Імператриця Катерина і я — давні розбишаки, а як ота святенниця залагодить усе зі своїм сповідником?» Він тисне, Йосиф II погрожує, без упину кленучись, що неодмінно спалахне війна, якщо Австрія не поступиться. Зрештою зі сльозами, болючим сумлінням і роз’ятреним серцем імператриця Марія Терезія піддалася: «В мене не досить сили, аби самій вести державні справи, через те й полишаю, на свій превеликий жаль, щоб усе йшло, як ідеться». І підписує, додавши, аби вберегтися від можливих докорів, що «так нарадили всі розумні й досвідчені люди». Але в душі теж відчуває себе винною й боїться того дня, коли світ дізнається про таємну угоду та її наслідки. Що скаже Франція? Чи з огляду на альянс буде байдужа до хижацького нападу на Польщу, чи повстане проти зазіхань, які й сама Марія Терезія вважає незаконними (з декрету про окупацію вона власноруч викреслила слово «законна»)? Все залежить лише від ласки або неласки Людовіка XV.
Аж тут серед цього клопоту на додачу до пекельних мук совісті влітає тривожне послання Мерсі: король розгнівався на Марію Антуанетту й відкрито висловив послові своє невдоволення, — і це якраз тоді, коли у Відні й далі так чудово дурили французького посла герцога Роганського, що той за гульнею і ловами ніякої Польщі й не бачив. Поки Марія Антуанетта не заговорить до Дюбаррі, через поділ Польщі може виникнути міждержавний конфлікт, зрештою навіть війна, — Марія Терезія вжахнулась. Ні, якщо заради державних міркувань вона сама, п’ятдесятип’ятирічна жінка, з такою мукою віддала на пожертву власне сумління, то її рідне з вітром у голові шістнадцятирічне дитя також не може бути святішим, ніж римський папа, бути поряднішим за матір, отже, щоб навіки зламати опір недолітка, вона пише гострішого, ніж будь-коли, листа. Звичайно, жодного слова про Польщу, ніяких державних міркувань, а писала (ох і тяжко було старій імператриці!), мов про яку дрібничку: «Ах, який воно справді страх і сором мовити слово королеві, найкращому з батьків! Або ще комусь, коли тобі радять це зробити! Ото вже страху — сказати людині добридень! Ото треба стільки кривлятися, щоб сказати слово про сукню, про казна-що, — чи тобі ще й цього замало? Ти дала себе втягнути в таке рабство, що, здається, ні розум, ні твій обов’язок не можуть тебе ні в чому переконати. Я вже не можу мовчати. Після того як Мерсі сказав, чого хоче король і чого вимагає твій обов’язок, ти ще насмілилась не слухати його! І яку ж розумну причину ти знайшла? Ніякої. Ти повинна ставитися до Дюбаррі так, як і до решти жінок, допущених до двору. Як перша піддана короля, ти мусила показати всьому дворові, що веління твого володаря виконуються незаперечно. Звісно, якби тебе силували до ницих учинків або вимагали якоїсь дружби, то ні я, ні інші тобі цього б не радили, — але ж можна промовити кілька байдужих слів, і не заради самої дами, а задля дідуся, твого володаря й благодійника!»
Така гарматна стрілянина (аргументи не зовсім чесні) зломила волю Марії Антуанетти; хоч яка нестримна, свавільна й уперта, вона ніколи не зважувалась повстати проти матері. Як і завжди, знову перемогла дисципліна Габсбурзького дому. Для годиться Марія Антуанетта ще трохи норовилася. «Я не відмовляюсь, не кажу, що не заговорю до неї. Але я вже не згодна говорити з нею о певній годині вказаного дня, не хочу, щоб вона наперед знала й раділа». А насправді її душевний опір зламано, ці слова — лиш остання сутичка перед відступом, капітуляцію вже підписано.
Першого січня 1772 року нарешті відбулася розв’язка цієї героїко-комічної жіночої війни, пані Дюбаррі тріумфує, Марія Антуанетта зазнала поразки. Знову, ніби в ^театрі, поставили сцену, а за свідків і глядачів зібрали святково прибраний двір. Почалась велика вітальна церемонія, одна по одній, пильно стежачи, хто вищий, хто нижчий, підходять до дофіни придворні дами, й серед них під руку з пані Дюбаррі герцогиня Аґільйонська, міністрова дружина. Дофіна мовила кілька слів герцогині Аґільйонській, потім повернула голову нібито до пані Дюбаррі й проказала, начебто й не до неї, але так, що тим, хто мав певну зичливість, здалося, що таки до неї, — всі затамували подих, аби чути найменший звук, — такі жадані, так важко виборені, ще не чуті й вельми значущі фатальні слова: «А сьогодні чимало людей у Версалі». Шість слів, шість, анітрохи більше витиснула з себе Марія Антуанетта, але це надзвичайна подія для двору, важливіша, ніж загарбання провінції, цікавіша, ніж усі віддавна потрібні реформи, — нарешті, нарешті дофіна заговорила до фаворитки. Марія Антуанетта здалася, пані Дюбаррі перемогла. Тепер уже знов усе гаразд, у версальськім небі заясніло втішене сонечко. Король простирає руки й ніжно, ніби віднайдене дитя, пригортає дофіну, Мерсі їй розчулено дякує, Дюбаррі, мов павич, походжає залою, тітоньки не тямляться від люті, ввесь двір заворушився, палац від підвалу до комина аж гуде від розмов — а все лише через те, що Марія Антуанетта сказала Дюбаррі: «А сьогодні чимало людей у Версалі».