Але ці шість звичайних слів мали куди глибший сенс. Цими шістьма словами потверджено політичний злочин, за них купили мовчазну згоду Франції на поділ Польщі. Цими шістьма словами не тільки Дюбаррі, а й Фрідріх Великий та Катерина домоглися свого. Принизили не саму Марію Антуанетту, а цілу країну.
Марія Антуанетта знає, що переможена, її молодий і по-дитячому непокірний гонор уразили на смерть. Вона вперше схилила голову, але вдруге це станеться лише на ґільйотині. При цій оказії раптом з’ясувалося, що в добросердого й легковажного створіння, в «bonne et tendre Antoinette»[27] душа, ледве зачепити її честь, стає горда й незламна. Вона гірко каже Мерсі: «Один раз я до неї заговорила, але присягаюсь, що на цьому воно й скінчиться. Ця жінка вже й голосу мого не почує». Цілком твердо сказала й матері, що від неї годі сподіватися дальших жертв, досить, що піддалась одного разу: «Повірте, що я завжди зрікатимусь своїх упереджень і нехоті, та лиш доти, поки від мене не вимагають чогось непристойного або противного моїй честі». Й надаремне після цього на неї мокрим рядном нападається геть обурена цим першим самостійним порухом свого пуцьверінка мати: «Мені смішно, що ти можеш уявляти, ніби я або мій посол хоч колись тобі радили щось противне твоїй честі чи навіть найменшому приписові доброзвичайності. Мені стає лячно за тебе, якщо через кілька слів ти знімаєш отакенну бучу. Почувши від тебе, що надалі ти мовчатимеш, я вже аж тіпаюсь від страху». Надаремне знов і знов пише до неї Марія Терезія: «Ти мусиш розмовляти з нею, як і з будь-якою іншою дамою при королівському дворі. Ти це маєш робити заради мене й короля». Надаремне Мерсі та решта без упину вмовляють її, що все ж їй треба бути приязною з Дюбаррі і цим забезпечити собі прихильність короля, — усе розбивається об скелю її зрослого гонору; одного разу розкрившись не по волі, маленькі габсбурзькі вуста Марії Антуанетти заціплені, мов закуті, їх уже не розтулить жодна погроза й лестощі. Шість слів сказала вона Дюбаррі, а сьомого та ненависна жінка не почує ніколи.
Цього єдиного разу, першого січня 1772 року, пані Дюбаррі подолала австрійську ерцгерцогиню, дофіну Франції, і, здавалося, маючи таких могутніх спільників, як король Людовік та імператриця Марія Терезія, двірська куртизанка могла й далі змагатись із майбутньою королевою. Та є битви, по яких переможець, дізнавши супротивникову силу, сам лякається власної перемоги й міркує, чи не ліпше було б доброхіть полишити бойовисько й замиритися. Здобувши перемогу, пані Дюбаррі почулася неспокійно. В душі ця незлобива й нікчемна істота навіть спочатку не збиралася ворогувати з Марією Антуанеттою, тією дрібного втіхою вона лише хотіла вдовольнити свою на смерть уражену пиху. Тепер вона задоволена, ба навіть більше: Дюбаррі засоромилась і злякалася своєї надто вже очевидної перемоги. В неї все ж вистачає глузду збагнути, що вся її влада стоїть на непевних підпорах, на кволих, подагричних ногах уже немічного стариганя. Раптом шляк трафить шістдесятидворічного діда, — й уже завтра ця «petite rousse» може бути королевою Франції, a «lettre de cachet»[28], страхітливий папір до Бастилії написати недовго. Через те, заледве перемігши Марію Антуанетту, пані Дюбаррі з найчесніших і найщиріших міркувань відчайдушно пробує замиритися з нею. Вона підсолоджує свою жовч, припинає свій гонор, ходить і ходить на вечірні зібрання в дофіни і, хоч їй навіть слова не скажуть, анітрохи й не дметься, тільки через нашіптувачів і принагідних вісників незмінно сповіщає Марію Антуанетту про свою прихильність. Усіляко вихваляє колишню суперницю перед своїм королівським коханцем, зрештою береться навіть до найвідчайдушнішого засобу: не здобувши Марію Антуанетту люб’язністю, вона намагається купити її ласкавість. Бо ж знають при дворі й, на жаль, знають занадто добре, — згодом це покаже сумнозвісна історія з кольє, — що Марія Антуанетта до нестями залюблена в коштовні оздоби. Тож задумала Дюбаррі, — примітно, що через шість років це саме спало на гадку й кардиналові Рогану, — чи не можна часом її підманити дарунками? У відомого ювеліра, того ж Боме з історії з кольє, були діамантові сережки вартістю сімсот тисяч ліврів. Мабуть, Марія Антуанетта десь потай чи відкрито захоплювалась тими прикрасами, і Дюбаррі дізналася, що їй надто кортить їх придбати. Бо якогось дня через придворну даму нашіптує Марії Антуанетті, що коли їй справді хочеться мати діамантові сережки, то вона радо намовить Людовіка XV, аби той зробив їй дарунок. Але на цю безсоромну пропозицію Марія Антуанетта не відповіла жодним словом і далі зневажливо відверталась і холодно проминала суперницю: ні, за всі скарби цього світу та пані Дюбаррі, що вже раз прилюдно принизила її, не почує з її вуст ще хоч одного слова. У сімнадцятирічної дівчини зродилась нова гордість і певність: з чужої ласки і волі їй уже непотрібні ніякі самоцвіти, вона вже відчуває на лобі майбутню діадему королеви.
Здобуття Парижа
Версаль розташований так близько від Парижа, що темного вечора з його пагорбів можна добре бачити, як здимається в небо сяйна корона міських вогнів, — ресорна бричка подолала б шлях за дві години, пішоходець — за п’ять годин із гаком; хіба ж не було б найприродніше, якби нова наступниця трону вже на другий, третій, четвертий день по весіллі відвідала столицю свого майбутнього королівства? Але правдивий глузд або, радше, безглуздя церемоніалу полягає саме в тому, щоб згнітити або спотворити всі природні життєві прояви. Для Марії Антуанетти між Парижем і Версалем постало невидне забороло — етикет. Наступник французького трону і його дружина могли вперше врочисто вступити до столиці тільки після оголошення про це в Парижі й маючи дозвіл короля. Але саме цей урочистий вступ, «joyeuse entrée» Марії Антуанетти любі родичі намагаються відсунути якнайдалі. Хоч усі — старі надміру побожні тітоньки, Дюбаррі й честолюбне двійко братів — граф Прованський і граф д’Артуа — люто ворогують між собою, але тут вони чимборше збилися докупи, щоб заступити Марії Антуанетті дорогу до Парижа: вони не хочуть дарувати їй тріумфу, який занадто ясно викаже її майбутнє становище. Щотижня, щомісяця камарілья вигадує якусь нову затримку, ще один привід — і так минає півроку, рік, потім другий і третій, а Марія Антуанетта й далі замкнена в золотій версальській клітці. Нарешті в травні 1773 року Марії Антуанетті урвався терпець, і вона перейшла до відкритого нападу. Оскільки на її запитання церемоніймейстери й далі лиш непевно похитували напудреними перуками, вона звернулася просто до Людовіка XV. М’який до всякої гарненької жінки, той не побачив у цім проханні нічого надзвичайного й на досаду всій кліці зразу погодився й напутив чарівну онукову дружину. Він навіть дозволив їй самій вибрати день урочистого вступу.
Марія Антуанетта обрала восьме червня. Але тепер, коли король уже дав остаточний дозвіл, вона викидає зухвалого фортеля, прагнучи потай поглумитись із ненависних палацових порядків. Як часом закохані молодята, аби до втіхи додати ще й солодку спокусу забороненого плоду, віддаються пестощам, не чекаючи на священицьке благословення, а батьки ні про що й гадки не мають, так і Марія Антуанетта намовила свого чоловіка і шваґра потаємці навідатись до Парижа перед самісіньким офіційним вступом. Пізнього вечора за кілька тижнів до «joyeuse entrée» вони звеліли запрягти карети, перебралися, позатуляли обличчя масками й подались, мов у Мекку, в заборонене місто Париж на бал в Оперу. А що вранці наступного дня вони нітрохи не спізнилися до церкви, то ніхто й не викрив їхньої недозволеної пригоди. Ніби й сутички ніякої не було, а все ж Марія Антуанетта вперше щасливо помстилася ненависному етикетові.