Выбрать главу

Але справжнє нещастя Людовіка XVI в тому, що в нього мовби свинцева кров. Щось липке й важке замулює йому жили, його все обтяжує, щиро чим-небудь перейнявшись, він, аби щось зробити, подумати чи навіть просто відчути, незмінно мусить долати невидимий опір, якусь дивну оспалість. Його нерви, мов зіжмакана ґумова стрічка, не тужавіють, не напружуються й не бринять, у них нема іскряної електрики. Ця вроджена нервова нечутливість позбавила Людовіка XVI будь-яких сильних поривів чуття: любові (в духовному й у фізіологічному розумінні), радощів, утіхи, боязні, болю, страху — всі ці чуттєві елементи не проходять крізь слонову шкуру його незворушливості, і ніколи ніяка смертельна небезпека не розбуркала його летаргії. Коли революціонери штурмували Тюїльрі, його серце нітрішки не забилося частіше, навіть у ніч перед гільйотиною не впали дві підпори його гаразду — апетит і сон. Навіть коли йому до грудей приставляли пістолета, цей чоловік не блід, у його бляклих очах ніколи не спалахував гнів, він нічого не боявся, зате й не переймався нічим. Тільки найгрубші зусилля — біля ковадла й на ловах — принаймні зовні розворушують його тіло; все ніжне, витончене, граційне, отже, мистецтво, музика й танець, узагалі недоступні його душевному світові; жодна муза і жоден бог, навіть сам Ерос не збурюють йому почуттів. За двадцять років Людовік XVI не пожадав ніякої іншої жінки, крім тієї, що йому дав за дружину дідусь, із нею він щасливий і вдоволений, як удоволений, зрештою, всім, маючи просто дратливу відсутність усяких потреб. А доля ж підступна, мов диявол, і саме від такої тупої і млявої тваринної натури вимагає найважливіших історичних рішень усього сторіччя, і вона турнула цього чистого спо­глядальника в найжахливішу всесвітню катастрофу. Бо саме там, де слід братися до діла й напружити волю для оборони чи нападу, цей фізично дужий чоловік ставав жалюгідним і недолугим: для Людовіка XVI кожне рішення обертається найстрахітнішим збентеженням. Він може лише подаватися, робити тільки те, чого прагнуть інші, а сам же волів би мати спокійнющий спокій. Коли його притиснуть і заскочать, він кожному обіцяє все те, що той вимагає від нього, а наступному з такою ж млявою готовністю обіцяє геть протилежне. Через цю несказанну слабість Людовік XVI був завжди без вини винуватий; маючи в душі найчесніші наміри, був м’ячем, яким шпортали його дружина й міністри, бобовим королем без веселощів і показності; був щасливий, коли йому давали спокій, і до відчаю розпачливий у ті хвилини, коли справді мав урядувати. Якби революція замість підкласти під сокиру оцупкувату шию цього незлобливого й тупого чоловіка дала йому де-небудь селянську хату й садок і якусь незначну посаду, то зробила б його щасливішим, ніж архієпископ Реймський, коли одягнув на нього французьку корону, яку він без гордості, гідності й утіхи байдуже проносив двадцять років.

Такого м’якосердого й немужнього чоловіка навіть най­облесніші двірські барди не зважились прославляти як великого імператора. Натомість королеву славили всяким словом і способом, зображали в глині й мармурі, порцеляні й пастелі, в гарненьких мініатюрах із слонової кості і граційних віршиках; митці ніби змагалися між собою, бо її обличчя й манери просто довершено відбивали тогочасний ідеал. Тендітна, гнучка, приваблива й чарівна, пустотлива й зальотна, дев’ятнадцятирічна дівчина з першої ж миті стала богинею рококо, взірцевим прототипом моди й панівного смаку. Якщо хтось із жінок прагнув уважатися вродливою й принадною, то намагався хоч трохи скидатись на неї. Й при цьому обличчя Марії Антуанетти було, власне, незначним і нічим не примітним; гладенький і рівний овал з невеличкими пікантними неправильностями, як-от габсбурзька відкопилена нижня губа й пласкувате чоло, не чарував ні прикметами духу, ні якимись виразними неповторними рисами. Від цього несформованого обличчя, на якому ще виразно проступала цікавість дівчини до самої себе, віє чимось холодним і порожнім, мов од гладенької барвистої емалі; аж тільки згодом, у зрілі жіночі роки, її лице стане вже ніби завершеним, рішучим і величним. Лише лагідні й дуже мінливі очі (часто сльози на них забринять — й ураз променяться жартом і радістю) виказують жвавість почуттів, а короткозорість надає їхній прозорій неглибокій синяві невловної принадності. На цьому безвиразному овалі жодною твердою рисою не позначилась гартована воля, відчувається лише податлива й лагідна примхлива вдача, що кориться тільки глибинним пориванням почуттів. Саме ця ніжна чарівність Марії Антуанетти насамперед прихиляє до неї. Насправді в цієї жінки гарні лише достоту жіночі, пишні попелясто-білі з рудуватим полиском коси, біла й гладенька, мов порцеляна, шкіра, досконалі округлі форми, довершені, немов виточені із слонової кості, делікатні й до­глянуті руки — всі пахощі й квіт напіврозпуклої дівочості (знада все ж надто витончена й минуща, щоб її до решти вгадати на портретах).

Бо навіть кілька майстерних полотен не відбивають саму суть її натури, її найвластивіші вияви. Картини майже завжди відтворюють лише вимушену й застиглу людську позу, а найбільший чар Марії Антуанетти — про це в один голос усі казали — полягав у незрівнянній красі і зграбності її рухів. Лиш у жвавому русі розкривається вроджена гармонійність її тіла; коли, перебираючи гарненькими ніжками, струнка й піднесена, вона простує вуличкою з придворних у дзеркальній залі, коли з податливим кокет­ством відкинеться у фотелі для розмови, коли шаленим вистрибом немовби злітає по сходах, коли природним і зграбним жестом подає для цілунку білу аж сліпучу руку або ніжно пригорнеться до подруги, — то в її вільних і невимушених рухах відчувається досконала інтуїція жіночого тіла. «Коли вона стоїть, — пише геть сп’янілий, хоча звичайно холодний, англієць Горас Уолпол, — це ніби статуя вроди, а коли йде — сама Грація». І справді, вона їздить верхи і грає в м’яча, немов амазонка. Де лиш береться до гри її звинне й обдароване тіло, там не тільки спритністю, але й чуттєвою звабою вона перевершує найвродливіших жінок свого двору, — і зачарований Уолпол таким милим словом завзято спростовує закид, ніби вона порушила ритм у танці: тут просто музики схибили. І тому свідомим інстинктом — адже секрети своєї краси знає кожна жінка — Марія Антуанетта полюбляє рух. Неспокій — ось її правдивий елемент, натомість сидіти, слухати, дивитися, читати, думати і навіть, в певному розумінні, спати стає для неї нестерпним випробуванням. Тільки б туди-сюди, так і сяк, щось починати і зразу кидати, мерщій братися за нове, щось робити, за щось хапатись — аби не перейматися поважним, аби лиш відчувати, що час не стоїть, аби лиш за ним наздогін, догнати і перегнати його! Довго не їсти, а нашвидку ласувати тістечком, довго не спати, довго не думати, лише далі й далі в мінливому неробстві! Отож двадцять років королювання Марії Антуанетти — це ненастанне крутіння навколо власного «я», відсутність будь-якої зовнішньої чи внутрішньої мети, цілковита їзда впорожні і в людському, і в політичному розумінні.

Ця невпинність — аби не стати й не озирнутися, — марнування великої, проте хибно повернутої сили — саме те, на що так гірко нарікає мати Марії Антуанетти. Давно на­вчившись розпізнавати людей, вона достеменно знає, що це обдароване від природи й натхненне дівча може здобутись на незмірно гідніші вчинки. Марії Антуанетті було б досить тільки захотіти бути такою, якою, по суті, вона є, і була б із неї велична й могутня королева, та, на лихо, заради спокою і зручності, вона повсякчас живе нижче свого власного духовного рівня. Як у правдивої австрійки, в неї чимало різних здібностей, але, на жаль, нема й щонайменшого прагнення серйозно використати чи навіть просто поглибити ці природні обдарування: щоб самій розвіятись, вона легкодумно розпорошує власні таланти. «Її перший порух, — розважає Йосиф II, — завжди слушний, і якби вона затрималась на ньому, трохи поміркувала, то було б просто чудово». Та для її крученої вдачі навіть трохи поміркувати — вже тягар; думка, що не знялася, як вихор, — уже зусилля, а її примх­лива й безтурботна натура ненавидить будь-які душевні зусилля. Вона прагне самої гри, тільки легкості в усьому й у кожнім і цурається всякого клопоту, всякої справдеш­ньої роботи. В Марії Антуанетти говорять самі вуста, голова німа й бездіяльна. Коли ж їй що кажуть, вона слухає недбало й неуважно; під час розмови, підкуплена витонченою люб’язністю і блискучою легкістю, вона, ледь розпочавши, враз полишає будь-яку думку; до кінця нічого не каже, не думає й не читає; ніде не зачепиться й не всотує живлющого нектару правдивої мудрості. Через те й не любить ніяких книжок, ніяких державних паперів, усього серйозного, що вимагає терпіння й уваги, — тільки знехотя, нетерплячим і нерозбірливим почерком пише вона найнеобхідніші листи: навіть у її листах до матері часто доволі помітно проступає бажання чимшвидше їх спекатись. Аби лиш не обтяжити життя, щоб у голові не було ніякої нудьги, смутку й клопоту! Хто найбільше підлеститься до її ледачої думки, той для неї вже найрозумніший, а хто вимагає зусиль — той надокучливий педант; вона враз покидає всіх своїх мудрих радників, іде до кавалерів і таких, як сама вона, подруг. Тільки б тішитись, не знати набридливих думок, обрахунків, ощадності — так гадає вона й уся решта, що в’ється біля неї. Жити самими почуттями, ні над чим не замислюватись — це мораль цілого покоління, всього вісімнадцятого сторіччя, і доля немов символічно наставила її королевою над усім сторіччям, щоб перед очима цілого світу вона жила з тим сторіччям і з ним загинула.