Може, її неспокій був надмірний і вона зарано провіщала лихо через однісіньке, пустотливо й недбало кинуте жартівливе слово «pauvre homme»? Та Марія Терезія вбачає в цьому, здавалось би, випадковому слові небезпечний симптом. Воно блискавицею висвітлило їй, як мало поважають Людовіка XVI у власній родині і в якій він непошані в цілого двору. Душа її стривожилась. Якщо зневага до монарха підточила найміцніші державні підпори — його власну родину, то хіба ж інші стовпи й опори вистоять у бурю? Якщо монархія буде в небезпеці, хіба ж вистоїть вона без монархів, хіба ж трон не схитнеться під статистами, що в жилах, голові і серці не мають нічого королівського? Він недолугий тугодум, вона бездумна вітрогонка — як же ці легкодухи вбережуть свою династію від грізного хмаровиння прийдешності? Насправді стара імператриця на дочку нітрохи не гнівається, вона лише тривожиться за неї.
І справді, як же гніватись на цих двох, як же їх судити? Навіть їхньому обвинувачеві — Конвентові — вкрай було важко назвати цього «бідолаху» тираном і злочинцем, адже, по суті, в них обох не було ані крихти злостивості і, як у більшості пересічних натур, ніякої твердості, ніякої жорстокості, ба навіть жодного честолюбства чи грубої пихи. Проте, на жаль, їхні ліпші риси — добросерда порядність, недбала поблажливість, млява доброзичливість — також були на рівні міщанської пересічності. Якби їхня доба була такою ж пересічною, як вони самі, то їх би шанували і вони б зосталися в історії цілком пристойними постатями. Але ні Марія Антуанетта, ні Людовік не спромоглись у драматично здиблену добу піднести на таку ж височінь своє серце — вони, радше, вміли пристойно вмерти, ніж жити героїчно і твердо.
Доля зла до того, хто не міг її опанувати, — в кожній поразці є свій сенс і провина. А Марії Антуанетті й Людовіку XVI мудрий суддівський вирок виніс Ґете:
Королева Рококо
Фрідріх Великий, споконвічний ворог Австрії, одразу занепокоївся, коли Марія Антуанетта, донька його давньої супротивниці Марії Терезії, ступила на французький трон. Прагнучи найдокладніше дізнатися про її політичні плани, він шле до прусського посла в Париж листа за листом. Справді, він у значній небезпеці. Марії Антуанетті досить лише захотіти, докласти хоч найменших зусиль — і всі нитки французької дипломатії бігли б тільки до неї, Європою правили б три жінки: Марія Терезія, Марія Антуанетта і Катерина Російська. Та Пруссії на щастя й на лихо для самої королеви Марію Антуанетту нітрохи не вабить таке грандіозне історичне завдання; в неї й гадки нема зрозуміти час, а є лише бажання його бавити, і корону вона підбирає недбало, мов іграшку. Замість користатись своєю владою вона просто тішиться нею.
Від самого початку це було найзгубнішою помилкою Марії Антуанетти: вона хотіла перемагати не як королева, а як жінка, її незначні жіночі тріумфи важили для неї більше, ніж великі й далекосяжні історичні цілі, — і через те, що вона зі своїм пустотливим серцем не вкладала в поняття «монархія» ніякого духовного змісту, розуміючи під ним тільки довершену форму, величне завдання в її руках обернулось на минущу гру, а високе служіння — на театральну роль. П’ятнадцять легкодумних років бути королевою означає для Марії Антуанетти лиш одне: щоб нею милувались як найелеґантнішою, найкокетливішою, найошатнішою, найрозбещенішою й передусім найвеселішою жінкою цілого двору, щоб вона була arbiter elegantiarum[39], вела перед у тому надміру витонченому шляхетному товаристві, яке мало себе за цілий світ. Двадцять років самозакохано, досконало й чарівно вона грала роль примадонни — довершеної королеви рококо — на приватній версальській сцені, що, мов японський заквітчаний місток, перекинулась над проваллям.
Але який же злиденний репертуар цього великосвітського театру: трохи легкого кокетства, кілька млявих інтриг, замало духу й забагато танцю. На цих виставах і грищах поруч із нею не було ніякого гідного партнера, скажімо, короля, не маячіло жодного правдивого героя, й нудилась незмінна пересичена публіка — а за роззолоченою версальською брамою багатомільйонний народ покладав щирі надії на свою володарку. Але засліплена не кидає ролі, анітрохи не змориться від неї, а тільки новим нікчемством усе дурить і дурить своє нерозумне серце; навіть коли з Парижа вже й до Версальського садка долетіли грізні громовиці, вона й далі робить те саме. Аж коли революція силою потягла її з крихітної сцени рококо на великий і трагічний кін світової історії, Марія Антуанетта збагнула свою страхітливу помилку: вона двадцять років грала дрібненьку роль — субретки, салонової дами, — а доля ж дала їй силу й душевну міць для ролі героїні. Пізно збагнула вона помилку, та все ж не запізно. Адже саме тоді, коли їй зосталося дограти тільки смерть королеви, у трагічній розв’язці пасторалі вона сягнула своєї справжньої величі. Аж коли пішла вже серйозна гра й у неї відібрали корону, Марія Антуанетта в душі й справді відчула себе королевою.
Історичну провину Марії Антуанетти важко навіть збагнути — й полягає вона в тому, що внаслідок похибок думки або, радше, цілковитого недумства вона двадцять років офірувала конче потрібним заради нікчемного, обов’язком заради втіхи, важким заради легкого, Францією заради мізерного Версалю, світом справдешнім заради світу власних розваг. Щоб унаочнити собі її безумство, найкраще візьміть до рук карту Франції й позначте там оту крихітну латку, на якій пройшло двадцять років урядування Марії Антуанетти. Побачене вас приголомшить. Бо це коло таке мале, що на звичайній карті буде майже цяткою. Золочена дзиґа її діяльної нудьги невпинно крутилась між Версалем, Тріаноном, Марлі, Фонтебло, Сен-Клу й Рамбуйє — шістьма замками, що лежать за кілька годин їзди один від одного на сміховинно малім клапті землі. Жодного разу — чи географічно, чи духовно — Марія Антуанетта не відчула потреби переступити пентаграму, якою скував її свободу найдурніший поміж чортів — демон утіхи. Жодного разу майже за п’яту частину століття володарка Франції не відчула бажання вивчити свою власну державу: побачити провінції, над якими вона королює, берег, омитий морем, гори, фортеці, міста й собори — велику й розмаїту землю. У свого неробства вона ні разу не вкрала навіть годинки, щоб навідати когось із підданих або хоч подумати про них, вона ні разу не зайшла до міщанського житла: увесь реальний світ поза межами її аристократичного кола фактично не існував для неї. Марія Антуанетта ніколи й гадки не мала, що довкола Паризької опери простяглося величезне місто, вщерть повне злиднів і невдоволення, що за тріанонськими ставками, де жирують китайські качки, розгодовані лебеді і павичі, за охайним і чистим парадним hameau[40], який збудували двірські архітектори, справжні селянські хати обертаються в пустку, а клуні стоять порожні; що за роззолоченою огорожею її парку працює, голодує і сподівається багатомільйонний народ. Мабуть, тільки це незнання й небажання знати про всю світову недолю й неспокій надавало рококо чарівливої ґрації і легкої, безтурботної вабливості; тільки той, хто не знає злигоднів світу, може тішитись так блаженно. Але королева, котра забула про свій народ, веде небезпечну гру. Якби ж Марія Антуанетта хоч раз запитала у світу, але питати вона не хотіла. Якби хоч раз придивилася до часу, вона б усе зрозуміла, але розуміти вона не хотіла. Вона прагла не відати, зоставатися молодою, веселою й незрячою. Живучи серед штучної культури, марнуючи вкупі зі своїми двірськими маріонетками вирішальні й безповоротні роки життя, вона, як за блудним вогником, невпинно ходила по колу.