Її незаперечна провина в тому, що вона нечувано легкодумно постала перед найтяжчим історичним випробуванням, із лагідним серцем — перед найгострішим конфліктом сторіччя. Провина хоча й незаперечна, а все ж її можна простити, зваживши на той безмір спокус, перед якими навряд чи втримався б і сильніший характер. Потрапивши з дитячого ліжка на подружнє ложе, а тоді вмить, ніби чарами, ступивши із задніх палацових покоїв на найвищий щабель влади, не готова й духовно не пробуджена, незлобива, не дуже сильна й не вельми пильна душа почула, що її, мов сонечко, оточив планетний танок замилування, — і як промітно ті людці вісімнадцятого сторіччя вміли дурити молоденьку жінку! Як по-шахрайськи спритно тямили готувати солодку трутизну лестощів, які вони вдатні й винахідливі в чаруванні дрібницями, які вправні у високій науці галантності й феацькому мистецтві легкого ставлення до життя! Знаючи й задобре знаючи всі спокуси і слабості душі, придворні зразу затягли це недосвідчене, ще цікаве до самого себе дівоче серце у своє відьомське коло. З перших днів свого королювання Марія Антуанетта ніби витає в дурманних випарах безмірного обожнювання. Що вона скаже — вже розумне, що вона робить — уже закон, що забажає, те й виконують. У неї примха, а вже завтра — це мода. Вона коїть дурниці, а цілий двір натхненно наслідує її. Вона підступить ближче — й, мов сонечко, осяє пихате й честолюбне збіговисько; її погляд — уже дарунок, її посмішка — саме щастя, її прихід — свято; на її прийомах усі дами — найстаріші і наймолодші, найродовитіші і щойно допущені до двору — роблять найсудомніші, найкумедніші, найсміховинніші і найбезглуздіші спроби, щоб, — господи поможи, — хоч на хвилинку привернути її увагу, зловити похвалу чи привітання, а якщо це не вдається, то принаймні щоб їх побачили, хоч якось запримітили. З радісною вірою на вулицях до неї знову підступають цілі юрмиська, в театрі, як один, підводяться для вітання глядачі. А коли вона проминає дзеркало, то бачить у ньому пишно вбрану й окрилену власним тріумфом молоду й гарну жінку, безтурботну й щасливу, вродливішу за двірських красунь, а оскільки двір вона завжди вважала цілим світом, то й найвродливішу на землі. І хіба можна з дитячим серцем і невеликою силою боронитися проти такого оманливого й дурманного, замішаного на всіх гострих і солодких есенціях почуттів трунку щастя, на чоловічих поглядах, на жіночій зачудованій заздрості, на народній відданості, на власній гордості? Як же не стати легкодумною, коли все так легко? Коли пошлеш записку — й напливають гроші, нашвидку напишеш на клапті паперу одне тільки слово «payez»[41] — і немов чарами прибувають тисячі дукатів і самоцвітів, підводяться замки й садки? Коли лагідний подих щастя так солодко й довільно пестить кожного нерва? Хіба ж не станеш безжурна й легковажна, коли такі-от крила небесні причеплені до молодих оголених плеч? Хіба не згубиш під ногами землю, коли улягаєш отаким спокусам?
З погляду історії таке легкодумне розуміння життя — її незаперечна провина, а заразом провина й цілого покоління: саме через те, що Марія Антуанетта цілком відповідала духові тієї доби, вона стала типовою представницею вісімнадцятого сторіччя. Рококо, цьому надміру рафінованому й витонченому вицвіту прадавньої культури, сторіччю гарних і неробочих рук, вишуканого й пустотливого духу, заманулося, перш ніж загинути, втілитись у єдиній постаті. В ілюстрованій книзі історії це сторіччя жінок не міг представити жоден король і ніякий чоловік — лиш у жіночій постаті, в королеві, воно могло виразно відбитись; і такою зразковою королевою рококо стала Марія Антуанетта. Найбезжурніша з безжурних, наймарнотратніша з марнотратних, вишукано найгалантніша й зумисне найзальотніша з усіх галантних і кокетливих жінок, вона незабутньо й майже з документальною докладністю відтворила в власній постаті штучні звичаї й неприродне життя вісімнадцятого сторіччя. «Неможливо, — сказала про неї пані де Сталь, — укладати в люб’язність більше грації й доброти. Володіючи таким незвичайним даром спілкування, вона й нітрохи не забуває, що вона королева, а поводиться завжди так, ніби саме про це й забула». Марія Антуанетта грає своїм життям, мов на вкрай делікатному й ламкому інструменті. Замість бути видатною постаттю навіки, вона зосталася характерним проявом своєї доби, і в безглуздім марнуванні її внутрішніх сил один глузд усе-таки зберігся: в її постаті вісімнадцяте сторіччя сягнуло довершеності, а її смертю воно завершилось.
Який перший клопіт у королеви рококо, коли вона прокидається вранці у Версальськім замку? Вістки з міста, з країни? Листи послів, чи здобуло перемогу військо, чи оголосили Англії війну? Аж ніяк. Своїм звичаєм Марія Антуанетта повертається додому лиш о четвертій або п’ятій годині ранку, спить лише кілька годин, її невгомонність не потребує довгого спочинку — аж тоді вже важливою церемонією розпочинається день. З кількома сорочками, хусточками й рушничками заходить старша покоївка, що орудує гардеробом, а з нею й камеристка. Та вклоняється й простягає для перегляду фоліант, де шпильками закріплені невеличкі, виготовлені з тканини зразки всіх уборів, що є в гардеробі. Марія Антуанетта має вирішити, у якому вбранні хоче сьогодні бути — важезний, украй відповідальний вибір, бо на кожну пору року етикет звелів мати дванадцять пишних убрань, дванадцять фантазійних і дванадцять церемоніальних, вже й не рахуючи сотні інших, котрі шиються щороку (уявіть собі ганьбу, якби королева мод раз у раз одягала одні й ті самі сукні!). А до цього ще пеньюари, корсети, мереживні хустки й косинки, капелюшки, пальто, рукавички, панчохи й спіднє з потаємного арсеналу, де ґарує ціле військо швачок і закрійниць. Здебільшого вибір триває довго; нарешті шпильками зазначили взірці вбрання, котре сьогодні заманулося носити Марії Антуанетті, — врочистий одяг для прийомів, deshabillé[42] для пополудня, пишне вечірнє вбрання. Перший клопіт минувся, книгу із зразками забирають і приносять вибраний одяг уже в оригіналі.
Не диво, що при такій важливості вбрання головна кравчиня божественна пані Берґен здобула більшу владу над Марією Антуанеттою, ніж усі державні міністри, — таж їх по кілька разів можна міняти, а ця — єдина й незрівнянна. Щоправда, за походженням вона проста швачка з найнижчих суспільних верств, але ця груба, гоноровита і пронозувата майстриня haute couture[43], маючи радше прості, ніж витончені манери, цілком заволоділа королевою. Заради неї за вісімнадцять років до справжньої революції у Версалі відбувся двірський переворот: пані Берґен зламала приписи етикету, котрий забороняв міщанці вступати в малі кабінети королеви; ця художниця своїм ремеслом осягнула те, чого не вдалося Вольтерові й усім тогочасним поетам і живописцям: бути сам на сам на прийомі в королеви. Коли та двічі на тиждень приходить зі своїми новими ескізами, Марія Антуанетта полишає своїх шляхетних придворних дам і зачиняється з шановною майстринею в закритих покоях для потаємних нарад, аби посіяти з нею нову, ще безглуздішу, ніж учорашня, моду. Що й казати, такий тріумф щедро набиває калитку заповзятливої кравчині. Спонукавши спершу саму Марію Антуанетту до найдорожчих витрат, вона обдирає потім цілісінький двір і все дворянство; над своєю крамницею на вулиці Св. Гонорія вона величезними літерами написала свій титул королевиної постачальниці й недбало та зверхньо пояснює покупцям, коли тим доводиться чекати: «Зараз я маю працювати з Її Величністю». Невдовзі в неї до послуг уже цілий полк швачок і гаптувальниць, адже чим елеґантніше вбрана королева, тим із дужчим шалом усі інші дами прагнуть не зостатися позаду. Чимало їх великими грішми підкуповує невірну чарівницю, щоб вона викроїла їм модель, якої ще й королева не мала, — всіх, мов пошесть, охопило прагнення до розкішних нарядів. Заворушення в країні, незгоди з парламентом, війна проти Англії значно менше хвилюють пихате двірське товариство, ніж новий рудий блошиний колір, уведений до моди пані Берґен, або надто вже сміливий хвостатий турнюр кринолінових суконь, або щойно витканий у Ліоні шовк нової барви. Кожна дама з поваги до себе ніби й собі змушена крок за кроком вступати в ці мавпячі перегони заради химерного вбрання, — й один одружений бідолаха гірко плакався: «У Франції жінки ще ніколи не марнували стільки грошей, аби зробитися посміховиськом».