Зрештою, як усе це можна контролювати?
Увесь світ?
Чорних і білих?
Переплітати їхні судьби?
Мстити за гріхи п'ятого коліна?
О, тоді не дивно, що один Бог упоратися з таким обсягом роботи не може, через те, напевно, боги, як люди, також поділили сфери свого впливу. Ісус, Будда, Магомет, Єгова. Один добріший, інший — милосердніший. Той — більш ліберальний. Цей — майже постмодерніст.
Але, чекайте, а понад ними, що — Смерть у одній особі??! Могутніша за всіх богів із людьми разом узятими?
В такому разі, молитися треба Смерті, їй одній, всесильниці, вседержительці?
І без посередників.
Немає гармонії ніде...
А ми хочемо гармонії між людьми...
О, Боже, але ж сьогодні я не п'яна...
І цей Новий рік, та що Новий рік — нове тисячоліття, в якому, мабуть, так само не буде кінця світу, як не було в минулому, — я зустріла з невідкупореним шампанським.
Скільки за моє життя було їх таких, самотніх????
А скільки ще попереду???
Зранку наступного року...
Не впізнаю себе. Бо я думаю про те, про що раніше ніколи не пеклася моя егоїстична душа. Ніколи не мала бажання дістатися суті іншої, окрім суті своїх відчуттів до одного-єдиного чоловіка.
Що зі мною зробилося після отого давнього походу до храму?
Як смішно... я думаю про гріхи!
Де той шлагбаум, що встановлює міру, чи, власне, кордон гріховності людини, її аморальності?
Ці чортові забобони — заборони — перестороги — колінопреклонство - страх, невідомо перед чим... Вони мені отруїли життя. Це віддає глибоким селом. І нічого немає, окрім самого себе і твого внутрішнього життя. Зовнішні маразми — антураж. Для різноманітності.
Цікаво, що сказали б на це ті, що проповідують з екрана добро і совість???
Яке добро?
Чия совість?
Он на смітнику бомжиха з дитиною розклали вогнище — гріються. А ввечері вкладуться спати в дірявому брезентовому наметі. І нічия совість не прокинулася, щоб винести їм бодай укривало.
Брехня. Усе брехня. Скрізь брехня. Від малого — до великого.
І стандарти багаторазового користування на всі випадки життя.
Що я верзу? Я п'яна.
...А він вкотре поміняв телефон.
Ховається, дрантя.
29 січня 200...
І все ж... чому між людьми можлива гармонія, хоча й нетривала... або дуже тривала, але можлива? Куди вона потім зникає? Видозмінюється? Чи що з нею відбувається?
Вона,
люба моя,
атрофується,
випаровується,
розчиняється,
щезає,
вивітрюється,
вмирає,
мовчки покидає нас.
Цікаво, людство засвоїло так багато знань, зробило винаходи, вивчило так багато слів, довчає Всесвіт — а не знає елементарних речей: не знає процесу розлюблення одною людиною іншої.
Невже і справді все зводиться до банальної хімічної реакції певних хімічних елементів в організмі?
Ні. Ця дурна, псевдолюдяна, нібито наукова, теорія така ж фальшива — як розвінчаний міф про те, що біг продовжує життя, що нервові клітини не відновлюються, що земля тримається на трьох китах, а коров'яче масло шкідливе для здоров'я.
Людству невигідно проповідувати сталість, стабільність, плекати, леліяти, колисати, що там іще з ним робити, щоб уберегти тривке кохання двох.
Це не дає прибутків.
Тому людство придумало й меценатствує зраді, брехні й обману.
На цьому можна заробити шалені гроші.
Шалене кохання грошей не додає і щастя не примножує.
Крапка.
12-20 липня, на відпочинку в горах. У мене щось із легенями. Лікарі порекомендували гори, повітря й свіже молоко.
...Десь тут шастають ночами чорти, або, по-тутешньому, гонихмарники, триюди, нудять світом розплетені нявки, а таємне людське ворожіння — мольфарство — зупиняє грози. Потім на все це народжується якийсь нетутешній Коцюбинський чи Хоткевич — і змушує багатьох із нас вдаватися в містику чи, принаймні, шукати на карті містичні точки для свого духу, як еротичні зони на тілі.
... Ось і я сиджу на самій маківці світу — на горі Посіч (дуже вже вона посічена верем'ям, тобто погодою, кажуть тут) — і світ мене справді не обходить.
І, якщо по правді, справа далеко не в легенях чи, точніше, не тільки в легенях.
Мовою модерну це звучить «релаксація», а може, іntermezzo.
Учора старий-старезний, але ще здоровісінький, гуцул з-під Верховини розгрібав жарини ватри й розказував своє — «три годи до дев'яностки» — довге і ненабридне життя.
Мені страшенно цікаво, як можна жити так довго, не втратити почуття гумору й позитивної енергетики.
— Дочко, щодня дрібку овечого масла на голову і масла в жолудок натще — і ще можу дріботіти «гуцулку» на весіллі. Бо чуюся чоловіком.
— Діду, як то масло на голову?!
— Як — як?! — дивується тепер уже мені: — Помастити чупер, ну; волос по-вашому, втерти масло у шкіру — такий масаж, що але де тобі! А в маслі, знаєш, скілько грав! І дохторів до смерти не треба. Але мене точить одне...
— Діду, а як любов у вашому житті... була любов?
— А це що таке? Любив, скілько хотів і міг.
— I багатьох?
Дід сміється з-під розкішних сивих вусів:
— Кого хотів і чув, що мене хочуть.
— А чим чули?
— Як чим?! Смішна! Серцем.
— А як це можна чути?
Дід розгрібає жар, ніби й уваги на мене не звертає:
— А цему, дочко, ніхто не може навчити.
— А що ви робили, як любов минала?
— Нічого не робив, бо приходила друга.
— Як ви думаєте, діду, чому любов минає?
— По цему видко, що ти, дочко, велика безбожниця, бо не читала Біблії. А там сказано, що любов не минає ніколи. А як ти питаєш про тілесну любов, то вона минає, бо всьому приходить рачинець: людині, тварині, дереву й любові.
— А що таке «рачинець»?
— Кінець. Строк.
— Діду, а хіба погано пізнати в житті лиш одну любов, щоб більше було не треба?