Якось під час чергових відвідин цієї пари я наткнулася в кухонній шухляді на зошит із написом «План сімейного життя на наступну п'ятирічку».
Боже милостивий! Чого там тільки не було... Покупки, мандрівки, виховання дітей, ремонт квартири, знову покупки, безпечний час зачаття, іще покупки, канікули в сексі, перестановки меблів. Усе так детально розписано, з поміченими галочками про виконання, з примітками про економію. Але чогось там таки не було дуже суттєвого, якщо я одразу покривила носом і засунула зошит подалі з очей, ніби намагаючись сховати його навіть від того, чиїми руками він писався.
Тоді я не могла збагнути, чого мені забракло в тих надто правильних каліграфічних записах.
Тепер зрозуміла: там навіть не пахло прихованою енергією кохання, внутрісердечною авантюрою, як любить казати моя докторша наук. Там був графік сімейного життя, а не мистецтво. А графік — це все одно, що дутий замовниками рейтинг: сьогодні є, а завтра — шкереберть.
— ...Я втечу з тобою на три дні, — відповіла С.Д. без особливої радості, зачувши, однак, у собі приспане хвилювання.
Дописую наступного вечора
І ми з ним утекли. Отак сіли в машину — і гайда. Без плану, без домовленостей, без суперечки про маршрут.
До того я ніколи не думала, що можна так легко ускочити до чужого чоловіка в обійми, а ще швидше - в ліжко. Без у.о. Без присягань і торгів.
Зупинилися над потічком десь між Яремчею й Ворохтою. Розбили намет. Розклали вогнище. А далі сіли нарізно на каміння — мовчки пили сухе вино і довго дивилися, як зелена, голосиста вода обмиває дно. О, тепер я розумію, чому в камінні не можуть завестися черви, а під ним може тільки плодитися червонобока форель.
Ми просиділи так до пізнього вечора, поки у верхів'ях дерев не зашумів дощ.
...А в наметі мені стало ніяково. Соромно, чи що.
Може, від того своє тіло я відчувала мляво?
...Пастушок Павло з ближнього села тричі на день носив нам свіже молоко просто в намет — і ми іноді ледве встигали прикрити свою наготу, зачувши шелест трави під його бучком, який незнаним чином перебивав шум потоку.
Мій спокусник і рятівник від самотності виявився дуже вразливим і добрим. Мені здавалося, що С.Д. хотів погасити зі мною давню хіть, а через добу зрозуміла, що він сам боїться самотності.
І зникла ніяковість. В якусь мить подумала, що ми з ним прожили ціле життя. Чи могли би прожити.
Наступного дня в горах зіпсувалася погода і дощ періщив безперестанку. Але ми не мали бажання згортатися.
Пастушок подовгу просиджував з нами в наметі і розказував всякі історії із свого села. Подеколи вони були такими зворушливими.
— Ти в армію підеш? — поцікавився у хлопчика С.Д., міцно притиснувши мене до себе.
Хлопчик довго дивився на нас, потім несподівано сказав:
— Про армію я вам ще розкажу. Але спершу скажіть мені, пане, це чужа жінка, що ви її так любите?
Ми усміхнулися. С.Д. запитав:
— А чому ти думаєш, що вона чужа і що я її люблю?
— Бо ви про неї дбаєте якось не так, як у нашому селі чоловіки дбають про своїх жінок. Я вчора, пробач те, підгледів, як ви в потоці мили цій панії ноги. Наші чоловіки ніколи не миють своїм жінкам ноги. І мій тато не миє ніколи. А моя мама народила йому восьмеро дітей. Але я колись пас корови і також підгледів, як Дмитро із Пасічного, це у нас такий хутір є, а Дмитро там лісникує, мив ноги своїй любці Ксені. Він робив це точно так само, як ви учора.
— А звідки ти знаєш, що то його любка? — засміявся С.Д.
— Всі знають. Не лиш я.
— Ти не сказав про армію, — нагадала я Павлові.
— В армію я не піду, у мене одна ніжка коротша, але тепер нема кого брати в армію, то беруть таких, як я, але мама вже договорилася з воєнкомом. Дві корови продали. І я в армію не піду. Зроблять справку.
Цебенів дощ.
Ремиґала корова.
Пугикала сова.
Пастушок Павло щось розказував гуцульським своїм (іноді не зовсім зрозумілим) говором — і я спіймала себе на думці, що хотіла би всиновити цього хлопчика з укороченою ніжкою.
...А вночі, обіймаючи сонного С.Д., я думала, що зараз таки щаслива.
Ніхто нікого не любив — а я була щаслива.
Ні, не так: ніхто ні за ким не вмирав, але ми обоє були щасливі.
Це було легко й приємно.
Як таке може бути?
Ми не дратували одне одного непотрібними дрібницями, а просто коротали вкрадені три доби — і я не почувалася злодійкою.
Кров не шуміла в наших жилах — лише шуміла то зелена, то чорна вода у збунтованому потоці, і ми таки любили одне одного. Без надриву, але якось ніжно.
Може, ніжність приходить від розуміння людьми одне одного? І вона не перекреслює тверезості думання і сприйняття?
Дивно.
Дописую іншого вечора...
Потік, до якого ми навідалися наступного дня, називався Сухий. На дні напівтемної ущелини, порослої старими деревами, там, де виднілося пробите роками русло, і справді було сухо, лиш зволожене пообіч каміння підказувало, що тут мала би господарювати вода.
Але, милостивий Боже, яким було коріння дерев у цьому Сухому потоці! Воно вгризлося в землю і в довколишнє каміння так, що швидше зрушаться гори, аніж корінь розпрощається із землею і похитне стовбур.
Так вгризається людина в життя?!
О, ні. Це коріння — суцільні мої фотографії.
Це я живу, точно так само вгризена в того, хто махнув на мене рукою і спровадив в обійми без пристрасті.
***
...А через три доби так само тверезо ми з С.Д. сіли в машину, тепло розпрощавшись із Павлом — пастушком. Зворушений нашою гостиною, як він казав, і нашими гостинцями, він дивився услід машини вологими від сліз очима, спираючись на свій незмінний бучок, і права ніжка у нього була коротша так сильно, що я відчула в собі поштовх задушити своїми руками отого воєнкома, в якого совість дозволила позаритися на дві корови Павлових батьків.
А ми, як двоє випадкових подорожніх, вертали разом туди, де за нами також ніхто не вмирав, не розшукував, не ревнував і не тривожився.