Він боїться вмерти?
А що сказав, собака? Що сказав?!
Собака скажена — і та повелася би краще. Сказав — ніби ножа всадив у саме серце:
— Я під твоїм будинком.
— Заходь.
— У мене два квитки.
— Куди?
— Не знаю. Куди було. Він мене перелякав.
— Щось трапилося?
— Нічого. Я захотів віддати тобі три дні.
— Ти мені їх не обіцяв.
— Але ж ти хотіла би, щоб я пообіцяв.
— Ти мені їх не винен.
— Я сам собі винен.
— У тебе депресія.
— Ні.
— А що?
Він довго мовчав.
— Я довго йшов до цього. Ти мене не розумієш.
... Він так і не піднявся в квартиру. Я вже й сумніваюся, чи він був під будинком, чи це чергове вар'ятство...
***
Що мені робити? Хто кого покинув?
***
Я хочу піти по руках. Уже. Негайно! Поїхати в Португалію і потрапити в найбридкіший бордель, бути проданою брудним туркам, стати вуличною дівкою на околицях Варшави, але не знати, не знати цього спокійного щастя самотності! Бо навіть з ним... Хіба я чимось відрізняюся від куртизанки?! Я ж також чекаю, поки в його чоловічих графіках черга дійде нарешті до мене.
То й що з того, що я не в натуральному борделі?
Я сьогодні знову п'яна.
Краще б я була мертва.
Наступного дня
Стою перед дзеркалом і роззираю себе.
Готуюся до побачення.
Не з ним.
У мене появився новий залицяльник — не-вимагальник, тільки давальник по імені Л.Д. Грошовитий дядько пенсійного віку, якому потрібна молода жінка. «Для приємного проведення надміру зайвого часу». Все решту він дасть, так мені й сказав.
Першою після нетривалих оглядин має бути сьогоднішня вечеря в ресторані на воді.
Що буде після вечері?
Щось та буде.
Але Л.Д. дуже чесний. Він попередив, що жодна жінка не прокидається вранці біля нього: він її серед ночі випроводжає в обов'язковому порядку, благодійник.
Це дуже добре, що я не бачитиму, як спить Л.Д.
Л.Д. точно не спить по діагоналі ліжка.
Не закидає руки за голову.
Не тримає до ранку долоні на пипочці циці.
Не шукає під простирадлом стегна.
Ні. Я з ним не зможу.
І навіть, якщо він засипле мене золотом з ніг до голови, я задихнуся від нестачі дрібного ластовиння на спині, повернутій до мене перед самим ранком.
А може, Л.Д. також обсипаний ластовинням?
Навіть, коли й так, він все одно не має неповторюваного твого запаху.
Я скидаю сукню.
Вона залишається незім'ятою.
Сукня нагадує мене. Майже неторкану.
Отож — ґуд бай, вечеря на воді. Чи мені нічим повечеряти вдома?
Скидаю бюстгальтер. Він любить червоні.
Випускаю волосся. Воно давно неціловане. Зів'яле. А під його руками потріскувало, ніби наелектризоване. А Л.Д. любить, мабуть, усе біле. А може, взагалі ніяке не любить, бо не звертає на такі деталі уваги. І якщо подумати без надриву, істерики та ілюзій, то скажи мені, глупа женщино, чи воно тобі треба знати про його простатит і нічний храп?
Чи ти не бачила розкошів гардеробу і наворотів кухонного начиння?
Стерильної чистоти, залишеної прислугою?
Та краще хай мене зґвалтують, аніж я маю зараз вечеряти з примусу душі, тримаючи подумки запрограмовану обов'язковість опісля.
Ні. Я не могла би з Л.Д., навіть якби він був королем Йорданії.
Чому Йорданії?
Не знаю.
Так кажуть мої подруги, на яких рідко коли зупиняються чоловічі очі.
Вони собі набивають ціну?
Ні, бояться визнати, що вони самотні, бездомні, бездітні і просто по-людськи нікому не потрібні, окрім своїх батьків та ділових партнерів. Ото й придумують тендери, королів Йорданії і всяку таку інтелектуальну дурню. А потім тихцем і з насолодою грішать із майстром по ремонту телевізора, облизуючись наступного дня, мов березневі кішки.
Що в цьому хорошого? Який такий екстрім? Напийся води з-під крана — і то відчуєш більший смак.
Або іди вечеряти на воду.
Я набираю телефон — і Л.Д. сам мені розказує про мене, ніби читає текст. Розказує майже точно. А найточнішим є його резюме: «Дурна ти... корона з тебе не впала би. Ти ж розумієш, що я маю з ким вечеряти. І спати є з ким. А ти дурна. Мине ще рік-два — і, повір, уже ніхто навіть вечері тобі не запропонує, не те, що інтиму. На зміну йдуть молодші. Вони не мають комплексів і жодних зобов'язань. Мені здалося, що з тобою можна мати тривалі стосунки. А через півроку і я вже нікому нічого не запропоную, окрім своїх грошей і хіба що вечері. Ти з минулого часу, люба. Жаль. У мене були хороші наміри». Тим краще.
5 квітня 200...
Навіщо я так мордую і себе, і Його?
Я могла б йому все це сказати.
А я партизаню в своїй голові, ніби остання дурепа, ніби велика німа, ніби не знаю, що чоловікам ніколи та й немає потреби вникати в такі жіночі дрібниці, зациклюючись думками на тому, хто по якій діагоналі спить і де тримає руку.
10 травня
У мене поранена, навіки травмована свідомість отим, хто спить упоперек ліжка.
Ця травма заразна.
Хронічна.
Тільки причаїться — і знов оживає, відновлюється.
Моя помста схожа на самовбивство. Мене не стратить любов. Я сама себе стратила в погоні за примарним чоловіком, який у житті також не мав повноцінного щастя, а лише його уламки.
Ні, але чому ми, жінки, такі упевнені, що чоловіки не мають повноцінного щастя без нас?
Зрештою, це ідея фікс — мати повноцінне щастя.
Сиджу й думаю: яке більш повноцінне щастя мені потрібне, коли є тепло, дах, телефон, робота?!
Але є інші люди.
У них є діти.
Чоловік. Кухня.
Потреба піклуватися і опікуватися. Є задані параметри обов'язкових ритуалів тихого нібито щастя:
прання,
миття,
готування,
лікування,
сварка,
маскування синців,