В нього була натурниця — Ірен. Вона нещодавно закінчила інститут, отримала диплом соціолога і працювала у центрі з вивчення маркетингу. Її дійсно звали Ірен, а не Ірина. Вона запевняла, що окрім українців, у її роду були італійці і французи. Ну й, звичайно, євреї. Словом, по національності Ірен була одеситкою.
Ірен була сповнена надзвичайної пластичності, не гімнастичної або танцювальної, яка досягається наполегливими тренуваннями, а пластичності аристократичної, вродженої, яка дісталася їй у спадок — не виключено, що від італійських синьйорин. Вона була позбавлена метушливості; коли нервувала або сердилася, прикладала свої рівні довгі пальці і глибоко дихала, так, що здіймалися її невеликі, але дуже красиві груди. Особливої привабливості додавали її обличчю широко розкриті карі очі і великі, ніжні, трохи рожевуваті повіки, котрі вона вміла так томливо опускати.
Вона мала, як то кажуть, шарм і манери. Щоправда, в її натурі проглядала практична хватка, котра ще не встигла розвинутися і вирости у холодний прагматизм. Ірен не були притаманні «бурхливі пристрасті», які її так приваблювали у Гурію. Її самолюбству лестило, що ім’я її коханця стає відомим, що його картини виставляють у галереях, кілька його робіт продано закордон.
Кращої натурниці годі було й шукати. Застигнувши, вона терпляче лежала, гола, на підлозі, застеленій одним брезентом, або, закинувши руки за спину, до оніміння м’язів стояла біля порожньої стіни.
Вона приносила у студію їжу для свого «відлюдника Ель Греко», як вона його називала. Жаліла його, коли, сидячи біля її ніг і поклавши голову їй на коліна, Гурій страдницьки дивився на невдалий малюнок, котрий він спересердя заляпав фарбою.
В його картинах, у найкращих з них, було видно безперечну обдарованість. Обдарованість багатообіцяючу, але таку, що ще не розкрилася. У Гурія був складний характер: у його душі уживалися крайнощі. Незважаючи на своє прагнення до високого, він міг бути дуже черствим; відчуженість від життєвої буденщини поєднувалася в ньому з непомірним марнославством; він добре володів технікою малювання, яке вимагало кропіткої праці, але його з’їдали гордощі. Словом, це був один з тих талантів, котрі здатні розвернутися у всій своїй повноті, але частіше з різних причин дарма витрачають те, що мають.
В його дар вірила мама, віддаючи синові всі заощаджені гроші зі своєї скромної зарплатні бібліотекара. Батько з родини пішов. Душевної близькості між сином та батьком ніколи не було. Людина, далека від мистецтва, батько Гурія не розумів, заради чого його син так поневіряється, коли є стільки можливостей для бізнесу. Батько мав фірму з продажу будматеріалів і виконання ремонтних робіт. Як би там не було, він часто-густо звертався до Гурія, щоби той допоміг йому в бізнесі і, коли син погоджувався, щедро йому платив. Батько потай сподівався, що рано чи пізно син «порозумнішає» і стане його бізнес-партнером.
Приятелі по художньому «цеху» потроху прощалися з мистецтвом, уходили в комерцію, а упертий Гурій все чаклував над полотном у своїй студії, на оренду якої ледь вистачало грошей. Галеристи за картини платили копійки.
І ось, немов із зимового моря, в його студію почали накочувати хвилі меланхолії і сумнівів. Частіше, ніж раніше, Гурій обурювався тим, що імена нездарів з пензликом, але при грошах і зв’язках, у всіх на слуху. Часом він навіть втрачав віру у своє покликання.
Потім від нього пішла Ірен, пішла до успішного галериста, який неодноразово обманював Гурія з контрактами при купівлі його картин. Е-ех…
З її уходом в Гурієві щось остаточно надламалося. Його студію почали навідувати біси. Біси на цілий день затягували вікна шторами, перекидали банки з рідиною для змивання і ламали немиті пензлі. Біси тягнули Гурія в ресторани, більярдні і стрипклуби. Почали приносити горілку.
Одного разу біси привели Нікіту. Нікіта колись вчився разом із Гурієм у художньому інституті, на факультеті прикладного мистецтва, але кинув на третьому курсі і до пуття ніким не став. В нього був дивний голос — колись дзвінкий, але з роками сильно прокурений. Тепер Нікіта в основному хрипів, але крізь хриплуватість подекуди пробивалося тоненьке козляче мекання. Голова Нікіти завжди була гладенько, до блиску, поголена, нагадуючи кістяний більярдний шар.
Нікіта приніс — «для натюрморту» — героїн і шприц.
І став Гурій бандитом.
Глава 3
Він просиджував ночі у кабаках, гудів з братвою на дачах, на кораблях. Гроші витрачав навіжено, з такою ж легкістю, з якою і здобував їх. Жодної згадки не залишилося від колишнього Гурія. У ресторани він вдягався з шиком, а коли «зависав» на наркотиках, ставав схожим не безхатька, ще й до того його отруєне опіумом тіло розливало навкруги різкий неприємний запах.
У бандитському світі в нього було прізвисько Грек. Вони грабували магазини, накладаючи данину на бізнесменів. Знаменитий «Привіз» контролювала тоді грузинська мафія, але базар «Південний» відбила банда, до якої належав Гурій. З часом, одначе, він переключився виключно на мистецтво.
Мабуть, ніколи раніше в Одесі не було такого лиха для художників і галеристів. Всю ненависть за свою зраду професії і свою слабодухість перед випробуваннями Гурій звалив на бувших товаришів по цеху — художників, а також на галеристів, арт-дилерів, навіть на власників багетних майстерень, — власне, на всіх тих, хто якимось чином був пов’язаний із живописом. Він знав, де, в якій галереї продаються гарні картини, в якого художника купують роботи, в якій майстерні виготовляють якісні дорогі рами.
Іноді він грабував якусь галерею навіть не заради користі, а через помсту, аби задовільнити свою ненависть. А іноді міг організувати побиття якогось успішного талановитого художника. Потім, напитий, сидячи у ресторані або стрипклубі, або на чиїйсь квартирі зі шприцом у руці, він вищирявся у посмішці, задоволений, що все пройшло вдало.
Скочувався Гурій по найкрутішій похилій прямій, крутіше не буває. Були і арешти, і нечуванігроші, витрачені на адвокатів, і не менш нечувані хабарі слідчим, і передози від макових голівок. Були і скандали з матір’ю, і «швидкі допомоги», і лікарні.
Ховав друзів. Того застрелили, того п’яним збила машина. На Таїровському цвинтарі, на могилах, пили, поминаючи загиблих, покладали квіти: «Спи, брате-Князю, земля тобі пухом… Спи, брате-Чиже…»
Траплялося, щоправда, вкрай зрідка, що Гурій задумувався: а, може, і йому було би краще з ними там, у землі?..
До речі, неподалік від цих могил, на грецькій ділянці, височів чорний гранітний камінь у формі церковки під хрестом. Дід…дід… Сповідник віри Христової. Таємні служіння в катакомбах, наче за часів гонінь на перших християн.
У дитинстві Гурій любив уявляти, як десь за містом у каменярню спускається купка людей. Там, під землею, у тьмяному світлі ліхтариків та свічок, бородань дідусь Йонос вбирається у шати. Потім ставить на підставку ікони, освячує кадило…
А потім дід — у чорній робі зека і шапці-вушанці. Валить ліс на Воркуті. І у засланні в Іжевську. І знову в Одесі, з хворими нирками і слабким серцем, після туберкульозу. І знову — катакомби і служіння Христу. Дід дожив до тих днів, коли в Одесі нарешті відкрилося Грецьке подвір’я при Свято-Троїцькій церкві. Встиг там послужити. Там його і відспівували…
От би зараз струсити Гурію все, як дурний сон, і піти туди, до чорного гранітного каменю під хрестом. Постояти там на колінах, поплакати.
Та не ходив туди Гурій. Не міг. А стояв біля щойно насипаних горбочків землі на могилах братків. І лише поглядав скоса іноді у той бік, де була могила дідуся Йоноса.
Глава 4
Якось одного разу Гурій з приятелями-бандюганамиі веселими подружками відправився до Єгипту, на берег Червоного моря, на відомий курорт Шарм-ель-Шейх. Засмагав там із компанією на пляжі, літав над морем на дельтаплані, курив гашиш через кальян.
А на третій день невідома сила потягнула Гурія, покликала. Залишивши готель, наодинці пішов він туди, де у надвечірньому чорнильному повітрі ще було добре видно обриси гір пустелі.