Вона наперед уявляла, як сядуть вони вдвох і наодинці він докладно про все розповість.
Але він почав одразу, розбираючи чемодана і виймаючи подарунки, тут же, в присутності Іполита.
Це тобі Саша й Марія Олександрівна передали А це Іполитові. На, не заздри, незабаром і ти поїдеш. Мамочко, я у них чудово провів час.
Тетяна Петрівна не перебивала, вона мовчки здивовано розглядала фулярові хустки, якесь матіне-накидку.
Вона, вона, вовчиця, передає разом із Сашею їй подарунки!
— Це Маша сама вибирала. Правда, гарна! «Маша» — він, Володя, зве її просто Машею, наче це дружина його брата.
— Мамочко, вони найняли чудесний будиночок у передмісті Парижа, з садком, і Сена недалеко, і ліс. Маша дуже задоволена, що можна гуляти, бути на природі і в той же час дуже швидко опинитися в центрі Парижа — сполучення там прекрасне. Я просто радів, що зупинився у них, не мав справ із готелями і ні про що не турбувався. Знаєш, там же тепер з ними живе Машина мати, така мила старенька, освічена, добра. Вона порядкує хазяйством, а Маша і Бритя працюють.
«Бритя» — так звали Сашу брати в дитинстві.
Кожне повідомлення кололо серце Тетяни Петрівни. Вона уявляла богемне паризьке життя, хвіст поклонників і коханців, поневіряння її бідолашного сина, а виявляється — там сім'я, щаслива сім'я, навіть мати з ними — «мила старенька» — не вона, Сашина мати, а мати ненависної Марії.
Володя який не був легковажний та веселий, а помітив розгублене, сумне обличчя матері. Він лишив свій розкритий чемодан, сів коло неї і обняв.
— Мамо, ти не хвилюйся. І ти зміни своє ставлення до Маші, до Марії Олександрівни. Я її дуже полюбив.
О! Вона причарувала і цього юнака!
Але Володя зрозумів її переляк. Він насварив жартома пальцем і мовив:
— Мамо, Марія Олександрівна мені стала як сестра. Але, слово честі, я заздрю Саші. Я б хотів, щоб мене любила така жінка, я б хотів, щоб у мене була така дружина Так, так, мамоТи ж пам'ятаєш, якими фарбами малювала ти мені цю підступну, лукаву кокетку, спокусницю, злочинницю просто Я ж тоді добре не розбирався, а тепер я побачив сам. Ти знаєш, мамо, я скажу тобі правду — нашому Бриті саме така дружина й потрібна була.
— Дружина? — перелякано спитала Тетяна Петрівна
— Ах, мамо, ну що за забобони! Я ж тебе завжди вважав передовою людиною. Вони живуть разом, як чоловік і жінка, з ними і її мати, її син, це сім'я! Хіба треба обов'язково вінчатися? Особливо коли обидва не вірять Але, подумай, вона розумна, вольова, працьовита, а наш Саша — ти ж знаєш його млявий характер! І уяви — вона якось вплинула на нього в роботіЯ от привіз його статтю, понесу в журнал, він сам- незабаром приїде зі своїм проектом.
Володя з переможним виглядом вийняв з чемодана списані зошити.
— Він багато чита«, слухає лекції, і вона, вона в усьому бере участь. Сама письменниця, вона знаходить час, щоб бути просто секретарем у нашого Саші! Він так змінився, посоліднішав, ти б його не впізнала, він тепер серйозно, навіть із захопленням працює. Ти це бачила раніше? Він серйозно вивчає справу перевиховання малолітніх злочинців. А які в них цікаві люди бувають! Я познайомився з нашими російськими художниками, чоловік і жінка Якобі, між іншим, як і наші голубчики, невінчані. Подумаєш! У Парижі на це ніхто й уваги. не звертає. А Машу дуже поважають скрізь. Вона працює. безупинно.
Так, так, вона завжди працювала безупинно. Цього від неї не віднімеш.
— Ти даремно так береш до серця, мамо. Саші .нашому пощастило. Хіба тут він міг би знайти таку подругу душі?
— — А як його здоров'я? — упалим голосом спитала мати, Володя трохи посерйознішав.
— Ти ж знаєш, мамо, у нього, певне, спадковість від батька, а легенями у нього негаразд, і дуже добре, що вони живуть не в самому Парижі, а в передмісті, на свіжому повітрі.
Так, він хворий, її син, його божевільна любов розслабила дужче його слабке здоров'я, а її, її нема поряд із ним.
— Вона його любить? — спитала тихо мати.
— О! — Володя знову прояснів усмішкою. — Я ж: тобі кажу, що я йому заздрю. Нема бажання, щоб вона не вгадала і не кинулася виконувати, а коли йому зле — так усі ж ходять навшпиньках, вона не відходить від нього, а мамаша вже й не знає, що приготувати, як побалувати. Серед близьких знайомих е дуже хороший молодий лікар Карл Бенні, це їхній друг і домашній лікар. Він, звичайно, закоханий у Машу і коли хто в сім'ї хворий, то він і вночі прибіжить.
— Закоханий! — зітхнула мати.
— Ну, в неї ж усі закохані, — засміявся Володя, — інакше не може бути. Але для неї наш Бритька — принц, цар.
— А вона для нього?
— О, вона для нього божество, яке випадково опинилося на землі. Я присягаюсь, мамо, покиньмо жарти, тільки .її наполегливість примусила Сашу так працювати над собою, писати статті, закінчити проект. Ти ж сама знаєш, вія був досить байдужий до всього — робив, учився, бо так годиться. Ти ж сама знаєш, навіщо обманювати себе? А зараз — він щасливий, .'розумієш, щасливий.
Чи могла бути щасливою з такого щастя мати? їй -було боляче, гірко — і те, що стільки прикрощів завдали одне одному, і те, що це «щастя» виникло всупереч її бажанням і уподобанням, і навіть незважаючи на всі перешкоди, які вона сама чинила, їй було боляче, що син далеко, що він уже не може вважати її близьким другом, а інша, чужа мати допомагає там, «балує» його.
Їй було боляче, що, власне ж, спочатку-вона так полюбила Марію Олександрівну, Машу, боже мій — для її синів вона — «Маша»! А потім так обурилася на неї, чорнила її, та ніколи, ніколи, ніде, ні від кого не чула, щоб та прохопилася б хоч єдиним лихим словом проти неї.
...Тепер вона так по-рідному прийняла Володю. Може, це хитрощі? Та ні, які? Не треба вже розпалювати притихлу злобу. Коли б їй тільки побачити Сашу, тільки б побачити. І хай би він знав, уже в неї нема ніякого зла проти Марії Олександрівни. Ну, що ж? Щастя буває різне, і народжується воно не по писаних .законах.
Тільки б, його побачити, милого, смаглявого первістка, схожого на Вадима. Так, він і вдачею, як Вадим. Це правду сказав Володя —лагідний, тихий. І такий же однолюб. А Володя уже розповідав Іполитові щось веселе про паризьке життя, театри, художні .виставки і на яких концертах вони були з Бритею і Машенькою.
14
— Ви.тільки гляньте на цього хлопця, — мовив Желіговський, із любов'ю дивлячися на Тедзика. — Наче це не він розповідав нам усім про «рухавку», про ув'язнення в київській фортеці і втечу шкереберть з наддніпровських гір! Кілька днів побігав по Парижу — і немов нічого цього не було, а Юр'євич уже клопочеться, як йому продовжувати медичну освіту, щоб не загубити часу, -поки вони в Парижі. А були ж поряд зі смертю.
Тедзик трухнув чорними кучерями, блиснув синіми очима й проспівав:
Pomier Macek.pomier,
Lezi juz па desce.
Gdyby mu zagrali, Podskoczylby jeszcze.
(Помер, помер Мацек,
Вже лежить на лаві.
В одну мить схопився,
Тільки-но заграли (польськ.)
— Браво, Тедзику! — легенько заплескала в долоні Марія Олександрівна. — Я не знала, що ви співаєте, я пам'ятаю, ви грали на скрипочці в оркестрі старого Ландвера.
U masura taka dusza,
Gdy mu zagrac,
To siе rusza. —
(У хлоп'ячи така вдача:
Музику почує —
У танок заскаче (польськ.)
у відповідь проспівав далі Тедзик.
— Почуєш рідну стару пісню і наче знову на батьківщині, — журливо сказав Желіговськии.
«От і весілля справив, — подумала Марія, — а який усе смутний».
— Коли я чую народну пісню, я не тільки бачу знову все перед очима, я наче дихаю пахощами тамтешніх дерев і квітів, — сказав замріяно Фріч. — Я чую в них дзюркіт наших ручаїв.
Він дуже любив музику, співи. От і зараз до Желіговських прийшов із своїм знайомим композитором — німцем Мертке, який приїхав на кілька днів із Швейцарії.
Наче весела й наївна пісенька Тедзика сколихнула у кожного далекі найніжніші спогади, а вони ж були зв'язані з рідними піснями, почутими з перших кроків життя. І сьогодні, завдяки їм, вечір у Желіговського перетворився на музичний, наче хотілося кожному хоч трохи не забути, ні, про все те важке і страшне, що скоїлося і коїться, а втішити, заспокоїти душу й серце собі й друзям, як мати дитину, що забилася, відволікти від болю, приголубити ніжними, простими словами. І цілком природним було, що Йозеф Фріч підсів до рояля і, усміхаючись, проспівав упівголоса: