Арешти. Заслання. Кари.
Страшний Маріїн рік. Вона навіть не могла стежити, дослухатися, що робиться на батьківщині. Навіть постріл Каракозова і всі події, зв'язані з ним, одразу не викликали значимої реакції, — вона боролася за життя Саші, і все-все відійшло на другий план, усе інше було як у туманній далині. І тільки тепер дізнавалася, що діялося, тільки тепер доходило, і треба було думати, що робити. «Современника» нема, «Основи» давно нема, Білозерський і Куліш, «основ'янські» редактори, влаштувалися у Варшаві і відійшли від українських справ. Та, правда, в неї зв'язки з «Русским словом», іншими російськими журналами та газетами, куди вона надсилала свої нариси — «Листи з Парижа», зв'язки з видавцями.
Треба працювати. Перш за все працювати. Журба сорочки не дасть. І не думати, що ніхто її не чекає.
4
«Друже мій Машо! Сьогодні я міг уже чекати від тебе листа, але й досі його ще нема. Я ще не почав непокоїтися з приводу тебе і, певне, почну не скоро, але вважаю своєчасним написати тобі і потім спокійно і терпляче чекати твоєї відповіді. Мені тепер не те щоб сумно, а якось мляво живеться, я такого становища і настрою не терплю, хотілося б сісти за працю, зробити якнайбільше, почасти для того, щоб очистити собі кілька вільних днів до часу твого повернення, але досі різний дрібний і сторонній клопіт постійно відтягали мене від діла, примушували мене їздити по місту, і час витрачався найдурнішим чином без праці й без задоволення».
А клопіт у Дмитра Івановича Писарєва трапився неприємний. Класна дама в гімназії, де вчилася його молодша сестричка Катя, дала ляпаса по щоці дівчинці в присутності її подруг. Дмитро Іванович вважав, що не можна залишити так цю історію — дівчинка не повинна була примиритися з незаслуженою образою, це могло зломити її волелюбний чесний характер. Він любив своїх сестер, особливо турбувався про цю, молодшу, «Какас», як звали її дома, підлітка трохи свавільного й нервового. А вона його обожнювала, і їй уже тепер хотілося прикладати в житті, запроваджувати всі ті ідеї справедливого життя, про які вичитала в його статтях. Та хіба тільки для рідних сестер його статті відкривали нові обрії, руйнували усталені поняття людських взаємин у родині, в суспільстві і разом з своєрідним гімном праці, труду, знанню, науці, — о, як після читання їх хотілося вчитися, читати, працювати, щоб не бути трутнем у житті, — як разом з цим виховували його думки прагнення до «емансипації особи»! Як часто тепер лунали серед молоді вирази з його статей: «емансипація особи», «вірно зрозумілі вигоди», «розумний егоїзм». Цей «розумний» писарєвський «егоїзм», про який він писав: «Люди, які мислять, освічені, вільні від забобонів, керуючись лише велінням свого егоїзму, неодмінно дійдуть до загального добра».
Звичайно, він не міг поминути байдуже такий випадок знущання хай і не з дорослої людини. У гімназії хотіли затерти цей інцидент. Батьки дівчаток-подруг, які були свідками, суворо заборонили своїм дочкам розповідати, що вони бачили.
Для Дмитра Івановича після фортеці ця історія була особливо нестерпною і принциповою. Він вирішив довести все до відома попечителя жіночих гімназій принца Ольденбурзького, який був і головним управителем IV відділу власної її величності канцелярії, що відала всіма установами імператриці Марії.
Ох, цей візит! Адже треба бути стриманим, бо йому хотілося врятувати Катю і від дальших переслідувань і помсти. Він, як і до фортеці (і в фортеці!), працював для Благосвєтлова. Благосвєтлов тепер видавав «Дело». Так усі співробітники н казали:
«Працюємо у Благосвєтлова» — наче у хазяїна, бо він і тримався як «хазяїн» і з Писарєвим, і з іншими молодими та й немолодими працівниками. Навіть незрозуміле було, як в одній людині поєднуються революційні ідеї, приналежність до радикального табору журналістів, і — одверта експлуатація своїх співробітників, самовпевнений беззаперечний тон, і просто сміхотворний потяг у власному побуті жити пишно, багато. Не можна сказати, що він з розкритими обіймами зустрів Писарєва після звільнення з фортеці, Писарєва, який підніс його журнал, запалив його вогнем своїх думок, наче надихнув у нього душу.
Благосвєтлов тепер не раз прохоплювався перед співробітниками і взагалі в журнальних колах, що Писарєв «видохся», що він змінився, що це зовсім уже не та людина, яка була до фортеці. Послужливі«друзі» залюбки переказували це Писарєву, це його боляче вражало, його часом охоплювало зневір'я у свої сили — а що, як Благосвєтлов має рацію?..
Як зневажливо дозволив Благосвєтлов взяти редакційний фрак для візиту до принца!
Фрак був власністю редакції і завжди висів у редакції на випадок побачень з поважними особами — найчастіше, коли вирушали на битви з цензорами.
Примірка фрака трохи розвеселила.
— Вам дуже личить, Дмитре Івановичу! — сміялися товариші.
— Я б на вашому місці надягав би частіше фрак, особливо, коли жадаєте перемоги над якимось жіночим серцем!
— Але поскільки вам треба вплинути не на жіноче серце, головне, не виявляйте ніякої ініціативи, більше слухайте і підтакуйте.
— Те, що погодився прийняти вас з сестрою, — і то вже не абищо!
— А то ще скажуть: «мовчать» — і край!
— Я й сам вирішив триматися такої методи у принца, — признався Писарєв, завжди одвертий із товаришами, — а то й справді, коли виявлюся надто заповзятливим та енергійним, скажуть раптом: «Мовчать!», — і вже нічим тоді справі не зарадиш. Постараюся не відступати від програми цього візиту, як я накреслив собі.
З добрими напутніми словами товаришів, — дяка богові, Благосвєтлова не було, — він поїхав за Катею.
Потім він сам картав себе, чи не надто «пасивно» він тримався, — проте з другого року ця класна дама в цій гімназії вже не працювала, а Катю спокійно перевели до іншої. В очах подруг вона лишилася «героїнею».
Та це вже сталося потім, а тепер Митя Писарєв на самоті, пишучи листа сестрі Маші Маркович, був незадоволений собою, і йому хотілося усім-усім поділитися з нею.
«Всю сцену розгляду я розповім тобі докладно, дотримуючись усього колориту в словах, коли ми побачимося...»
Коли ж він її побачить? Він раптом швидко-швидко написав:
«Мені дуже хочеться Вас бачити, так хочеться, що навіть погано віриться в це».
Він зупинився, перечитав, але не закреслив, ні, він сам пояснить це несподіване звернення: «Тобі дивним здається, що я раптом написав тобі «Ви». Це у мене така звичка. Коли я починаю бути ніжним з людьми, яким я звичайно кажу «ти», тоді у мене обов'язково з'являється «Ви». Це «Ви» заміняє у мене безліч голубливих епітетів, на які я взагалі не майстер».
Цей лист розминувся з Марією. Він був написаний напередодні її приїзду до Петербурга.
Вона, звичайно, згадувала Митю, але так, не дуже. Зупинилася знову у Пфьолів, маючи намір мерщій підшукати собі квартирку.
«Треба буде зайти до Миті, — подумала вона. — Я ж обіцяла maman. Так, я ж обіцяла знайти приміщення в одному домі зі мною і йому! Може, пощастить? Це було б добре!» — навіть зраділа вона такій можливості.
Вона боялася самотності.
* * *
Вони обоє ще не знали, до чого були потрібні одне одному! Саме тепер. Саме зараз. Обоє після таких життєвих шквалів, але обоє ще молоді.
Варвара Дмитрівна, maman, писала Марії:
«Признаюся, боюся я за Митю, щоб не дуже втомився від своїх праць, надто він уже заробився. Скажи, мила, правду — як ти вважаєш його праці: чи жваво вони йдуть, чи краще, ніж при мені, — пам'ятаєш, коли він усе рвав і такий був собою незадоволений. Голубонько, Машо, ти кажеш, що підеш і подивишся, як у нього в кімнаті, так влаштуй ти у нього, щоб йому було зручно. Занадто багато меблів у нього, а от коли ви переїдете на іншу квартиру, вам потрібні будуть різні меблі, а тепер, я гадаю, в нього дуже тісно».
Вона не боялася її, Митина мати, вона казала: «Бережи його», вона раділа, що Марія знайшла і перебралася на «свою» квартиру і в тому ж будинку поверхом нижче оселився Митя.