Про сімейні нелади чужі, звичайно, не знали, Некрасов був радий знайомству і ділився своїми враженнями, вважав, що обоє вони люди розвинені й розумні, і, як завжди, охоче взявся допомогти Олександрі Миколаївні в її літературній діяльності. Сам Некрасов спочатку, навпаки, не дуже сподобався Шурі. Та так, між іншим, було з багатьма, хто його вперше бачив. У своєму щоденнику, який Шура вела за кордоном, вона записувала:
«15 травня. 1867 року: ...Увечері в Hotel d'Europe познайомилась із Некрасовим».
«16 травня. Вранці з своїм лікарем приїхав Некрасов. Він несимпатичний, носить на собі печать якоїсь внутрішньої тривоги».
Але це було перше враження. Чим далі, тим хотілося більше бувати разом.
«Пішли снідати з Некрасовим до Nassari, він не один: з ним приїхали, крім лікаря, француженка та ного сестра Буткевич. Після сніданку поїхали в Ватікан...
Некрасов подарував мені на пам'ять свої твори».
Некрасови умовляли Олександру Миколаївну поїхати з ними до Неаполя на кілька днів. «Я зовсім готова, тільки Валерій сприймає все це з якоюсь злобою та незадоволенням». Шурочка не поїхала.
«24 травня. Сьогодні увечері повернувся з Неаполя Некрасов, надіслав мені дерев'яний ніж з Сорренто». При цьому була записка Некрасова, в якій писав: «Прошу дати мені банок, бо за російською прикметою — ножі дарувати не слід, навіть дерев'яні».
«25 травня Некрасов, лікар і м-м Буткевич приїхали до мене:
мені нездужається, але тому, що вони завтра їдуть, я вирішила вийти. Разом з ними обідала».
Врешті, вона насмілилась і потім, щаслива, записала до щоденника:
«Увечері читала Некрасову своє оповідання, і він знайшов, що дуже добре написано, проникливе, але зауважив одну хибу, що у мене старий і його дочка надто багато плачуть і скаржаться на своє горе, мало відчуваючи журби про загальну справу...»
Та Шурочка, як і в Парижі з Марією, була ще молода, гарна жінка, з усіма багатьма притаманними жінкам рисами, і, як у Парижі, завжди в щоденнику перераховувала всі подарунки і покупки, так і зараз після думки Некрасова про її оповідання все ж таки записала: «Я подарувала Буткевич камею (голову медузи), вона мені плаття, квіти, пудру».
Але вже 26 травня треба було прощатися.
«Була цілий день з Некрасовими, їздила ввечері провести їх на залізницю, він обіцяв умістити мою працю, сам надарував багато книг, обіцяв писати».
8
Ну що ж, хіба скласти руки, що «Современник» заборонили зовсім? Звичайно, з його загону вирвано таких міцних бійців, але ж не припинилося життя, воно йде, вимагає праці, боротьби. Треба боротися, треба ризикувати!
Да! будем лучше рисковать,
Чем безопасному безделью
Остаток жизни отдавать...
Так Некрасов у своему вірші сказав, і нові, з погляду декого з старих соратників, неймовірні, несподівані плани вже народжувалися в його голові...
Спочатку вони здивували і Марію, але вона швидко зрозуміла їхній сенс, і її все дужче притягав будинок Краєвського на Литейному проспекті.
Там раніше містилася редакція «Современника». Там жили Панаєви й Некрасов. Панаєв помер. Авдотія Яківна Панаева, після важкого остаточного розриву з Некрасовим (ні для кого не був таємницею багаторічний зв'язок її з Миколою Олексійовичем), тепер вийшла заміж за скромного працівника «Современника» Головачова і переїхала звідси. У будинку на Литейному лишився жити Некрасов, і всіх соратників по журналу завжди тягнуло сюди.
Марію здивувало, коли вона вперше завітала на квартиру Миколи Олексійовича.
Ніщо не нагадувало приміщення літератора, поета. Але потім думала — с-аме така обстановка і мусить бути у Некрасова, адже він сам зовні ніяк не відповідав образу поета, «печальника горя народного», як уявляло багато його читачів і прихильників!
Марія з цікавістю розглядала: скрізь висіла мисливська зброя, стояли чучела різних звірят та птахів.
А у великій залі кожного, хто приходив уперше, несподівано лякала величезна ведмедиця з двома ведмежатами. Ні, не живі, звичайно, а також чучела.
— Це я сам забив, — пояснив тоді Некрасов не з пихатою гордістю людини, що хоче здивувати собою, а з захопленням справжнього мисливця. — У мене випав тоді щасливий рік на ведмедів. Я трьох поклав, вагою до десяти пудів. Одного подарував для зоологічного кабінету Медико-хірургічної академії, Сергію Петровичу Боткіну, певне, знаєте, братові Василя, лікареві. Ото був радий! А цих моїх приятелів, — кивнув він на чучела, — я в найнебезпечніше своє полювання здобув, трохи сам не загинув!
Потім ведмедиця і ведмежата вже не лякали Марію, навпаки, приходячи сюди, їй хотілося підморгнути їм і спитати: «Ну, як тут у вас? Як Микола Олексійович? Як його здоров'я?»
Сьогодні, коли вона прийшла сюди, наче заспокоїлась, побачивши усе знайоме птаство та звір'я, і стіл, за яким розміщувалися усі співробітники на некрасовських обідах, і конторку, де він писав, і вікно, що виходило на Литейний і з якого видно було будинок департаменту уділів з тим під'їздом, славнозвісним під'їздом, коло якого Некрасов побачив прохачів-мужиків і, схвильований гнітючою сценою, написав свої «Размышления у парадного подъезда».
І велика кімната, і спальня Некрасова — його кабінет водночас, — і інші кімнати виявляли характер самого хазяїна — роботящий, ніякої вишуканості, близький природі й люблячий її.
Марія згадала кабінет іншого енергійного завзятого видавця, теж захопленого своєю діяльністю — П'єра-Жюля Етцеля.
Захопленість, талант видавця — це було в них спільне, але до чого вони були різні! Елегантний і в старості, француз до самих кісток — один; другий — до самих кісток — росіянин, великий організатор російської журналістики. До того ж поет, твори якого ставали народними піснями. Зовні — дуже скромний інтелігент, російське просте обличчя, одразу здається він суворим, сухим, замкненим, голос хрипкий, слабий, — але гляне добрими уважними очима, і враз змінюється враження, і зникає ніяковість і скутість, і раптом помічаєш у наче недбалому звичайному одязі.елегантність і смак.
— Ну, отці, значить, домовились, з богом, — почула вона голос Некрасова за дверима, усміхнулась на це його звичне звернення «отці», — він часто й далеко молодшому за себе казав: «так от, отець», — і це одразу знищувало межу, стіну між визнаним майстром і юнаком. Що ж за «отці» були зараз у нього? Е! Таки справді «отці»!
З кабінету вийшли Салтиков, Слєпцов і Єлисєєв. Певне, тільки-но відбулась якась важлива розмова, бо навіть завжди наче застигле суворе обличчя Салтикова виявляло хвилювання. «До чого й вони не схожі на письменників! Хіба що Василь Олексійович! Салтиков — поважний чиновник, недарма був віце-губернатором, а Єлисеєв, ну їй-богу, одягни тільки рясу —справжнісінький піп!»
Зараз саме Єлисєєв був найдужче схвильований, але, видно, не неприємністю якоюсь, а чимось надзвичайним. Та й у всіх був вигляд — наче наважились на якийсь рішучий крок.
— Чом ви раніше не прийшли, Маріє Олександрівно? Нам таки довелося обмірковувати та сперечатися, — тиснучи руку, сказав Єлисєєв. — І в нас давно не були, дружина питала, куди поділися.
— А що ж таке обмірковували? — зацікавилась Марія.
— Микола Олексійович вам розповість. Одне слово — готуйте новий роман! — інтригуюче повідомив Слепцов.
Він був так само красивий, діяльний,,іяк і тоді., коли вони вперше познайомились, хоча за ці роки зазнав стільки невдач у своїх починаннях. Хоча б із славнозвісною Знаменською комуною! «Знаменською» вона звалась тому, що організована була на Знаменській вулиці. Зібралося кілька молодих жінок та чоловіків, щоб жити комуною і запровадити в побуті ті ідеали, про які стільки скрізь красномовно говорили — самостійна праця, спільні витрати. Та нічого з того не вийшло. Одні нічого не вміли й не хотіли робити і пред'являли лише великі претензії, інші хотіли — та не вміли, усе було безладно, всі когось обвинувачували, а найдужче самого Василя Олексійовича, який один працював, про все турбувався, всіх намагався примирити і мусив зовсім закинути свою літературну роботу, хоча з перших же кроків мав заслужений успіх. Врешті, «комуна» стала буквально притчею во язицех у Петербурзі — чого тільки не плели про неї!