Шура легко намить опустилася навколішки, склавши руки, як католичка, і, враз так само легко й нечутто схопившись, пішла, боячнся обернутися і на «нареченого», і на коменданта.
Комендант, насупившись, поспішав за нею до самої брами фортеці. В думках він лаяв в'язня — маючи таку красуню наречену, злигатися з бандюгами! От бідолага, біжить тепер, захлинається від сліз, слова вимовити не може, піде-таки, чого доброго, здуру в монастир!
Нарешті вона за брамою фортеці. Швидше, швидше звідси! Невже вона наважилася сама увійти туди, спуститися в підземелля, розіграти таку сцену? Чи це їй приснилося?
Опинившись за брамою, вона ледь стримала себе, щоб не кинутися бігти, бігти, бігти...
Вночі Кастеллаццо втік... Шура більше ніколи не бачила свого укоханого нареченого». З Гарібальді, який був у захопленні від подвигу російської синьйори, вона познайомилася особисто лише у тисяча вісімсот сімдесят другому році. Олександра Миколаївна гостювала у нього цілий тиждень на Капрері, і вони розсталися друзями. Гарібальді подарував їй свій портрет з автографом і потім, уже в Росію, писав їй...
То було вже потім...
Поки що вона,як і раніше, ходила в госпіталь, збирала серед знайомих для поранених кошти, харчі, корпію, записувала, що можливо, коротенько в щоденник, писала статті і чекала нетерпляче відповіді Некрасова — чи надрукують: десь- у російських журналах: їй хотілося писати, а крім того, дуже потрібні були гроші. Про побачення з Кастеллаццо чоловік поки що нічого не знав. Нічого довго не знала і її паризька подруга — Марія Олександрівна.
13
Усі бачать,
Як сирота скаче,
А ніхто не відає.
Де вона обідає...
Народна пісня
Марія знала й інший кінець цього прислів'ячка: «А ніхто не бачить, як вона плаче»...
«Ніхто й не побачить...» — думала Марія.
Звичайно, вона не «скакала», але всі бачили завжди ділову, енергійну, самостійну жінку, до того ж чатто' оточену молодими літераторами. Це теж була цікава тема для розмов, як взагалі постать письменниці Марка Вовчка, що повернулася нарешті з-за кордону, і не тільки «молоді» літератори прагнули потрапити в її оточення, а хто не потрапляв, той уже намагався «віддячити» як міг. До одних з таких належав і критик Скабичевський.
— Правду кажучи, — не раз казав він з усмішечкою колегам, — я не розумію, що ви знаходите у цій літній-матроні гарного, хіба що п волохаті брови? А в неї на побігеньках цілий штат! Той булочки від Єлисєєва, той коректуру несе, той якісь книги шукає...
— Уже й «літня»! — засміявся приятель Писарєва Кутейников. — Яка ж то «літня», коли їй лише тридцять чотири роки, а виглядає вона, слово -честі, років-на десять молодшою! І погодьтеся — рідко зустрінеш таку розумну жінку!
— Уміє просто кожного оплести з усіх боків неперевершеним мереживом лестощів та уваги! А що нашому-брату літератору треба — щоб слухали його писанину й мліли, — не здавався Скабичевський. — Я не відмовляю їй самій,у таланті, а проте це скороминучий успіх! Коли б не Тургенев, який переклав її, та не Добролюбов, який присвятив їй цілу статтю, — вона б і того не мала. Та ще мав значення політичний напрямок! її оповідання задовольняли злобу дня, і тому здебільшого критики крізь пальці дивилися на слабі сторони її творів. А побуту вона не знає, замість реальних фарб — запозичення з народних пісень та сентиментальність...
— Ну, це ви вже хватонули! У редакції «Русского слова» був її роман «Записки дячка». На жаль, духовна цензура ніяк не пропускає, ще з Парижа його надіслала. Хто читав, усі кажуть: важко навіть повірити, що написала жінка, та ще з освіченої дворянської родини — таке знання- побуту сільського попівства! Може, врешті дозволять надрукувати. Кажуть, такого вражаючого роману, антиклерикального, у нас ще ніколи не було!
— Дай боже нашому теляті вовка з'їсти! Якщо й є в неї талант, — я, власне, цього не заперечую, — то більше суб'єктивний, ліричний. Ну, звичайно, її творам не можна відмовити, що вони просякнуті гуманним, демократичним духом, — поблажливо мовив Скабичевський. — Побачимо! Поки що я бачу почт молодиків та бідолагу Писарєва.
— Ї чарівливість дорожча за будь-яку звичайну так звану красоту, я б з охотою сам належав до її почту, — пожартував хтось. — А її сердечність до людей! Та, кажуть, і до вашої родини вона виявила багато чуйності!
Скабичевський почервонів. Ніде правди діти — Марія Олександрівна дуже чуйно поставилася до його старшої «незаконної» дочки й не тільки допомогла «законно» удочерити, бо та народилася до шлюбу, а дуже тепло поставилася до дівчинки, яка деякий час навіть пожила в неї.
— Та, певне, ви самі одержали від неї одкоша! —засміявся Кутейников.
Хіба один Скабичевський мстився і в поговорах, і в критичних статтях? Марія намагалася не звертати на це уваги. У неї були вищі судді. І сама вона була собі суворим суддею в роботі. А щодо життя — як усі помилялися!
Є зовнішнє життя письменника, яке всі бачать: він пише — значить, «працює». І навіть близькі не розуміють, що то вже останній етап, коли сидить і пише. Уважні рідні тоді шикають на дітей, на сторонніх: тихше, не заважайте, бачите — працює!
Але ж найважливіший той час, коли він, з погляду інших, «нічого не робить». Якщо це чоловік — лежить і палить цигарку за цигаркою, а дружина й теща нервують: грошей на базар нема, а він і не сяде за стіл!
Для жінки ще гірше: «Стільки роботи в домі, а вона все закинула! І хоч би писала, а то ж нічогісінько не робить — пішла собі гуляти! Або теж лежить та читає якийсь роман, ще й дратується, коли до неї з якимось питанням звернешся, наче роботу переб'єш!»
Але навіть і ті, хто розуміє цю найважчу роботу думки, перевтілення в інше життя, зосередження, виключення від оточуючого, — не завжди знають, що етапи життя відзначаються зовсім іншими датами, а не тими зовнішніми подіями, що всі бачать.
Сама собі Марія в думках лічить: «Це ж було тоді, коли я почала'«Дячка». Це тоді, коли я писала «Живу душу»...».
Навіть найближчі приятельки, можливо, дивуються: поховала Сашу, помер чоловік, і завела новий роман із своїм кузеном — навіть молодшим за себе! Швидко ж вона «відійшла»!
А «відійшла» вона лише тоді, коли знову відчула спроможність перевтілюватися.-Найбільше щастя письменника — раптово зажити життям вигаданих і невигаданих героїв.
Вона, Марія, відчула, що вона ще жива, знову живе справжнім життям письменниці, коли справді почала новий роман. Не з своїм молодшим троюрідним братом! Ні, а за своїм робочим столом.
Вона почала писати «Живу душу», і спогади юності різнобарвним натовпом наплинули на неї, але тепер усе вона бачила ніби іншими очима. Після польського повстання, після пострілу в царя Каракозова і його страти,з багатьох спала маска і виявлялася справжня суть. То, що Марія колись лише інстинктивно відчувала й від чого відверталася в тих провінційних, нібито прогресивних, «салонах», тепер постало перед нею в усій нікчемній наготі. Цілий шерег різноманітних балакунів, які вміли так красномовно виголошувати пишні фрази про вищі ідеали, прогрес, любов до народу і не хотіли поступитися найменшою дрібничкою, щоб, бува, не порушити свій комфорт, своє благополуччя. Вона тепер дужче зрозуміла, чому й Митя в усіх своїх працях підкреслює, що найбільша небезпека саме в таких «лібералах» і молоді треба йти іншим шляхом.
Багато було автобіографічного в цьому романі — її юність у тітки Мардовіної, провінційні ліберальні гуртки, шукання панночками «героїв» (а заодно й женихів), її власна жадоба самостійної праці, живих людей.
Так, тільки вона почала писати цей роман, як відчула, що хвиля понесла її, понесла без упину. І якось, коли вона написала про чоловіка пані Підколодної, лицемірної дамочки-позерки, як він примушений був на догоду жінці повторювати її сентенції на зразок: «Я тепер зрозумів, що таке женщина, що таке чесноти, свідомість власної правоти, єдина міцна підтримка у важких випробуваннях...» — і раптом закінчував несподівано: «Всіх цих праведників перевішати треба», — вона, Марія, сама розсміялась: так це було вірно підхоплено серед тої метушливої орловської юрби і тепер влучно використано'.