Недарма вона колись писала Єшевському, який здивувався, звідки такі правдиві образи в її «Записках дячка»: «Адже я знала колись цих людей і спостерігала — живе враження завжди залишається у мене і не вмирає».
Коли вона розсміялася, пишучи тепер у романі ці рядки, Митя здивовано підвів голову — він ще її не бачив такою жвавою, веселою.
— Почекай, я допишу цей розділ і почитаю тобі, обов'язково почитаю.
Вона вже жила в цьому романі, вже заграли деталі побуту, вона всміхалася, тішилася, пишучи про кота Друга, який: «...проживши вік не без помилок, відчував на собі наче гніт суворої і невмолимої доброчесності, що просякала собою весь дім (тих же Підколодних), і пирхав, наче хотів сказати: — Ну, добровільно мене сюди не заманиш ніякими мишами на світі».
Вона любила отак пожартувати, веселими і смішними деталями додати жвавого колориту всій картині. А які соковиті й зовсім живі вийшли розвінчані герої — Павло Іванович, Квач, Бурнашов і «дівчина-титан» Агнеса!
Це зовсім не були фотографічні портрети якихось певних людей, зовсім ні! Різні рисочки спливали в пам'яті — в одних виразніші, в інших блідіші, але перед нею вже метушилися створені живі люди — звичайно, не «живі» у вищому розумінні слова її Маша — «жива душа» — саме шукала живої людини. І от поки що саме задумана «жива» людина не виходила дуже живою! Вона розуміла: Загайного треба показати в діяльності, в роботі, — та про це ж можна писати лише натяками! І перо вже не бігло жваво, вона наче підтягала образ до певної накресленої схеми. Адже полюбила Загайного її героїня — Маша, бо відчула в ньому нову людину. В чому ж саме? З чого це видно?
Вона замислювалася, починала новий аркуш, але не писала, вставала з-за столу, виходила з кімнати, вигадувала якісь справи, йшла з дому.
Якось вона повернулася пізно увечері. Наталя Федорівна відчинила двері, вона тихенько зайшла до кімнати, де працював Митя. Він так захопився своїм рукописом, що не почув її кроків.
Вона дивилася на схилену голову над столом, заваленим книгами й паперами, обличчя його було втомлене, зблідле, але коли він глянув на неї — вона зупинилась: ніколи не бачила вона його таким — він, певне, з мить не міг збагнути, що це вона прийшла, він ще був весь у своїй праці, в полоні своїх думок, які жадав швидше викласти. Хоч обличчя було й стомлене, й зблідле, очі дивилися радісно, натхненно, і не її стосувалась ця радість. Він зробив знак, щоб вона почекала, не займала його, не звертала уваги, і рука не кидала писати, а очі знову звернулися до паперу.
Марія раптом подумала, що отак і її Загайний весь віддавався роботі — і одразу вся картина постала перед нею: Маша тікає з гомінкого балу. Світлої липневої ночі вона мимоволі поспішає на околицю міста, за річку, підходить до халупки, де живе Загайний, жалюгідної міщанської хатинки, і в освітлене свічкою вікно бачить за столом Загайного... і розуміє, що ніякі мрії про «щастя» — спокійне, забезпечене, — ніщо перед цим втомленим блідим обличчям людини, що вся віддалася роботі: в цьому щастя, життя і сила!
«Милий мій Митя, — подумала Марія, — я тобі присвячу цей роман, тільки б він вийшов у мене, як я загадала. Я так хочу, щоб він сподобався тобі».
Потім вона читала йому окремі розділи, і він теж сміявся над дотепними малюнками, був задоволений з характеристики розвінчаних героїв і майже закричав, коли дійшло до «дівчини-титана»:
— Машенько! До чого ж ти перевернула моїх «титанів»! Ти ж сама казала, що я так влучно й цікаво написав у своїй статті про Гейне про титанів думки й титанів почуття!
— Надзвичайно влучно й цікаво! Тому я й замислилась над цим! І мені заманулося показати, як пародійне відбиваються блискучі ідеї у самозакоханих і холодних егоїстів.
— Ти їх просто чудесно змалювала! А признайся, кого ти мала на увазі, коли писала про дівчаток?
— Ти звернув на них увагу? Багатьох, а зокрема обох Кать твою молодшу сестру й мою орловську племінницю, коло якої я була гувернанткою. Мені завжди цікаво писати про дітей, підлітків, особливо дівчаток. Я хочу, щоб у них у всіх, ти розумієш, було зовсім інше життя!
Їм обом здавалося — можна, можна наблизити ще інше життя, хоч важко було уявити, яким же воно буде. Одне було для обох ясно, — всі повинні й зможуть працювати, і праця буде не ярмом, а радістю. Про це вони писали обоє, звичайно, по-різному, він — у своїх статтях, вона — в своїх художніх творах.
— Як це добре у тебе сказано: хай на небі, чи де там, спокій, але діяльність, але любов, але головне життя — це ж на землі!
14
Богдась! От хто був закоханий у Митю!
Він дивився на Митю наче широко розкритими очима і намагався йому наслідувати. Ніхто, ніхто в житті не подобався йому так з чоловіків, як Митя. Скільки маминих друзів і знайомих бувало в них у Парижі, і він багатьох із них любив, до більшості ставився приязно, але в Митю він був просто закоханий, хоча той нічого не робив, щоб привернути це хлоп'яче серце.
До «мсьє Пассека» — Олександра Вадимовича (він змалку звик звати його «мсьє Пассек») — Богдась ставився якось поблажливо, від нього Богданові не було ніяких прикрощів або неприємностей. Навпаки, Богдась був певний, що нічого такого від Олександра Вадимовича неможливо й чекати. Коли Богдась підріс, він зрозумів, що це не тому, що він, Богдась, так уже подобається мсьє Пассеку, а тому, що той хоче в усьому догодити мамі, і Богдась навіть відчував підсвідоме якусь силу й владу, бо він завжди був непохитно переконаний, що для мами він — найголовніша істота в світі, навіть коли мама не з ним. Коли мама жартома казала про нього «мій тиран», «я його раба», — і навіть писала так у листах до нього, — Богдась знав, що це не лише жарт. Зі свого боку Богдась також, щоб догодити мамі, був завжди з Олександром Вадимовичем чемний і досить витриманий, інстинктивно він відчував, що так потрібно для всіх, своїх і сторонніх. Ніколи ні з ким, навіть з бабусею він не говорив про маму і Сашу. Діти часто бувають далеко замкненіші й витриманіші в таких складних сімейних ситуаціях, ніж гадають дорослі! Але особливо близьких взаємин з Олександром Вадимовичем не було. Ні в чому він не правив для Богдася за ідеал чоловіка, особливо останнім часом, коли став так часто хворіти.
Богдасеві було більше шкода мами — весь час вона з ним, стільки віддає часу й сил. По натурі добрий, Богдась завжди допомагав, коли про це просила мама, але своєї ініціативи коло хворого не виявляв. Йому дужче подобалися і Карл Бенні, і його вчитель Олександр Сахновськии, а потім Волков і галасливий Тедзик. Але ж у нього, Богдася, були вже свої власні приятеліровесники, свої хлоп'ячі інтереси, і його все менше цікавило і обходило життя дорослих у будиночку в Нейї.
У родичів на Орловщині — і в місті, й на селі — він відчув себе дорослою людиною. У всякому разі, намагався так поводитися. Всіх родичів одразу причарував юний парижанин. Колись, давно, коли він приїздив із мамою з Немирова, усіх дивувала його українська мова, українські пісні і як — Марія писала про це Опанасові — він «навертав одпалих українців». А тепер так само дивувалися з його блискучої паризької вимови, вільних, але в межах чемності, манер; усе його поводження таке несхоже на поводження дикуватих поміщицьких синків-гімназистів. Усіх вражала його обізнаність у різних міжнародних політичних подіях — адже скільки він наслухався розмов дорослих і про Гарібальді, і про Наполеона III і тепер з апломбом розповідав провінційним тітонькам та кузинам! Ніхто не спиняв його втручання в розмови старших, і нікого не дратував його апломб, з яким удома, по правді, він ніколи не розмовляв! До того ж хлопець був гарний, веселий, добродушний. Це все привертало до нього, вносило пожвавлення в провінційне життя родичів, і єдине, що його інколи ображало, так це те, що мамині тітки — а, значить, його бабусі — та й рідна бабуся не цілком і не завжди вважали його дорослою самостійно мислячою людиною, хоча йому вже минав п'ятнадцятий рік! Це виявлялося в турботах і піклуванні, щоб він не застудився, не «перекупався» і т. ін.
У родичів на Орловщині він швидко забув останній сумний час у Парижі, смерть Саші, тим більше, що це трапилось не на його очах, а в Ніцці. Він, по правді, не дуже переживав і «;мерть батька, бо відвик від нього. Останні роки хлопець був трохи ображений після того, як одержав від батька листа, в якому Опанас Васильович перераховував усі свої витрати, свої борги й пояснював, чому не надсилає йому грошей. Власне, мама дуже часто при ньому і навіть з ним підраховувала свої «достатки» і навіть радилися разом, як можна «викрутитися» з скрутного становища, і разом накреслювали плани економії в побуті, які, правда, рідко витримували, тільки-но гроші з'являлися, але ж з мамою усе було разом і спільне, і мама добре розуміла, коли й що потрібно Богданові, щоб не похитнувся його авторитет і певне «renommйe» серед хлопців! А от лист батька був у чомусь образливий для нього. Мама теж була ображена, з Богдасем вона не говорила про це, але він почув, як вона сказала бабусі: «Я гадала, що коли людина знає, що в неї росте його дитина. то дитина, син, мусить знати, що батько турбується про нього. Богдась слова лихого чи недоброго не чув від мене про батька і ніколи не почує, але коли Опанас Васильович через свою нову сім'ю вважає неможливим для себе давати на його освіту — я ніколи вдруге не нагадаю йому про це. Я сама вирощу свого сина».