Потім аж самій стало соромно, і він її заспокоював, ніби й справді був винний.
— Одправила то й одправила, що ти сама написати не зуміла? Хіба всі листи даєш мені на правку читати? — усміхнувся.
— Не на правку, а так, порадитись. І як ти порівнюєш з іншими листами, то ж пишу своїм, друзям знайомим, які знають мене, а то — Герцену!
Але тут же подумала: «А може, й краще — написала, як написалось».
Щасливу звістку приніс Богдась. Прибіг червоний, захеканий.
— Мамо, отой дядько, що за прилавком стоїть і ключі дає...
— Портье, — поправила Марія.
— Еге ж, портьє, він казав тобі лист є, зараз хтось принесе, а мені не схотів віддати, — ображено мовив хлопчик.
Марія не чекала, що «хтось принесе», вмить була коло «прилавка», і портьє, люб'язно усміхаючись і перепрошуючи, простягнув листа — з Лондона'
«24 серпня 1859, Park House, Fulham.
Огарьов сповістив мене у Вентнор, що Ви будете у понеділок, і надіслав мені у Вентнор доброго, милого листа Вашого. Я одразу поїхав до Лондона — і чекаю вже другий день. Де ж Ви? Чи здорові Ви? Коли будете? Напишіть хоч два рядки. Та чи одержали Ви листа від Огарьова? Щиро, глибоко співчуваючий Вам і поважаючий Вас
Олекс. Герцен»
— Опанасю! Опанасю! Друже мій! Завтра їдемо! Значить, усе гаразд. Герцен був у Вентнорі. Відповідь надіслав Огарьов, а вона чомусь не одержала. Може, невірно сама адресу написала цього далеко не першорозрядного готелю — Hоtel l'Agneau, rue It. Paul. Ну, нічого, все з'ясувалось!
За вечерею зустрілись з милими Станкевичами, з якими заприятелювали в Дрездені.
— Завтра в Лондон, — радісно повідомила Марія, — паро плавом о шостій годині.
— Марія Олександрівна сяє, як іменинниця, — зауважила Олена Костянтинівна Станкевич, — ти тільки подивись, Сашо!
— Ще б пак! Головний пункт подорожі! Тепер для всіх нас центр Європи — Лондон! — усміхається Станкевич. —Я сам шкодую, що зараз не можу з вами поїхати, але й ми обов'язково пізніше завітаємо до наших славетних дзвонарів. Не заздри, Лєночко, Марковичам!
Що може порівнятися з причалом увечері, коли відходить пароплав?
Скільки разів Маруся приходила сюди прогулюючись, сама чи з друзями, і завжди їй здавалося, що саме в той день свято, бо збираються сюди осі мешканці невеличкого бельгійського міста Остенде, хоча більшості з них нема кого проводжати або стрічати. Просто так, для розваги, що вже перейшла в традицію. У літні місяці людей в Остенде збільшується принаймні вдвічі. Потроху невеличке рибальське селище перетворилось і на важливий порт, бо тут кінцеві станції залізниць з Німеччини та Швейцарії, і на досить значний лікувальний курорт — помірне легке підсоння, пляж на багато кілометрів з чудесним пісочком перед відкритим морем.
— Напевне, після Лондона я саме тут лишуся доліковуватися, — каже Марія Олені Костевні. Вони подружилися. Дивно, за кордоном у неї з'явились подруги. У Петербурзі зовсім не було.
— Ми на вас чекатимемо нетерпляче! — кричать Станкевичі, коли вона по вузенькому трапу сходить на пароплав, підстрибом біжить Богдась, повільно піднімається Опанас Васильович.
Юрба на причалі, звичайно, не розходиться, поки пароплав не рушає.
Перед очима Марії праворуч і ліворуч ліс щогл, рей, вітрил, а попереду море. Вона вперше попливе морем.
Сідає сонце, таке незвичне в морі, як величезна розпечена золота діжа, і море так блищить і міниться рожевими, червоними, золотими відблисками, рухливими, гойдливими, немов тисячі тисяч дивовижних кольористих рибок виграють у ньому. Сонце зникає, потопаючи в морі, і потроху запалюються вогні на березі, бо вже темрява спала на місто й воно через ці вогні здається великим, галасливим, святковим, і важко збагнути, де зорі, де вогники — земні ліхтарі, і раптом починають гуркотіти-стукотіти колеса, бурлити вода за кормою, і цей гуркіт заглушає останні вигуки різними мовами, що лунають із святкового причалу. І, нарешті, пароплав виходить у почорніле море, в ніч. Солоні бризки досягають палуби, падають на лице — як добре!
Нізащо вона не спуститься в каюту, як їй радили, запевняли, що тут, на цьому короткому шляху, завжди качка і краще одразу лягти й заснути. Але Марія тільки вклала Богдася і знову вийшла на палубу, їй зараз хотілося побути на самоті, самій вдивлятися в чорні хвилі, що їх так впевнено долає пароплав, немов перед ним ясна дорога, їй хотілося дивитись і дивуватися, що не може вона вже розрізнити, де там море сходиться з небом. Здається, тільки це самотнє споглядання могло привести її до внутрішньої рівноваги. Адже насправді вона дуже хвилювалася перед завтрашнім днем, і їй не хотілось, щоб хтось це помічав, навіть Опанас.
Вона жадала і боялася цього побачення, як ніколи, ні з ким.
Як з Тарасом Григоровичем уперше побачилася? Обняла його і все. А він її у чоло поцілував, а потім узяв за обидві руки і милувався: «Доню моя рідна!», і не треба було старатися, щоб видатися розумнішою, кращою. Тоді вона раптом подумала: «Я ж не пам'ятаю батьківської ласки». Вітчим — який то був жах! Через нього мати мусила відправити мене до родичів, і тому так до серця припало одразу, що назвав донею, а себе батьком...
Тут зовсім інше. Про Герцена й Тарас Григорович говорить «з благоговійним уклоном».
Хотілося, щоб уся зустріч відбулася так, щоб з радістю можна було розповісти «батькові». Почути те, що треба, сказати самій те, що треба, а не тільки хвалитися потім: «Аякже, і ми теж були у Герцена і Огарьова!»
А може, вона так розгубиться, збентежиться, що лише здивується він: «Невже ця жінка, ця невторопа, що двох слів зліпити не може, написала оті оповідання, які я читав своїй дочці, радив перекласти англійською мовою?» Якими очима гляне вона тоді на Іллю Петровича, на всіх друзів на Україні? Адже коли вона казала «додому», одразу не Петербург поставав в уяві, а Україна, не якесь конкретне місто, а якісь рідні, любі краєвиди, київські гори, Дніпро або Десна коло Чернігова... І рідні люди, яким вона розповідатиме про дзвонаря...
...Певне, вона все ж таки була втомлена, напівсонна, бо раптом так яскраво уявила високу-високу дзвіницю і величезний золотий дзвін на ній, куди більший, ніж «цар-колокол» у Москві!
І з тої дзвіниці, коли піднятися на неї, все видно у всесвіті, немов вона найвища на земній кулі, над усім височить. І дзвін калатає і всіх будить: «Vivos voco!» Які слова добрали вони! Живих кличу! І луна йде по світах по всіх усюдах, і в Петербурзі цар здригається від нього, і в якомусь її рідному-рідному українському куточку друзі пошепки натхненно присягаються не зрадити тому дзвону. Одна людина на таке спромоглася і все дужче й дужче розхитує серце дзвону, і раптом підносяться всі її думки і почуття над своїм особистим.
Хіба він нею, Марією, невідомою молодою жінкою, зацікавився? Він зацікавився Марком Вовчком, українською письменницею, автором «Народних оповідань», він Україну відчув, побачив через них. Треба вдержатись, не схитнутись на такій височині! Хай хоч як важко — не схитнутись. А їй здається — все йде обертом, все хитається, гойдається навколо. Вона хапається за борт.
— Мадам, — чує вона голос поряд, — ви б краще йшли в каюту. Все ж таки качає. Сім балів! — коло неї в чемній позі стоїть чоловік у морській формі.
— Дуже дякую, — ледве вимовляє вона і невірними кроками, тримаючись то за стінки, то за поручні, то за борти рятувальних шлюпок, простує до своєї каюти й одразу засинає на вузенькому ліжку.
* * *
Усе було в густому молочному тумані. Нічого-нічогісінько не видати. Пароплав якось неприємно, чи то застережливо, чи то закликаючи на допомогу, гудів, і стояв. Стояв.
Марія куталась у пальто й шарф. От так ранок! Навіть у вогкому Петербурзі ніколи такого не траплялось!
Опанас Васильович багатозначно мугикав, але нічого не спадало на думку, щоб сказати підходяще до цієї несподіванки — тим більше, що весь екіпаж тримався так, наче нічого непередбаченого і виняткового нема. Більшість пасажирів сиділи або в каютах, або в кают-компанії за сніданком, але теж, видно, не дивуючись, не вперше підпливали до туманних берегів Альбіону.