Выбрать главу

Якщо двір, аристократія і лицарство Франції невдовзі вже забули відсутню, тільки поети й далі лишилися на службі своїй королеві, бо нещастя для поетів — нова шляхетність, і ті, хто вихваляв Марію Стюарт як володарку за її красу, тепер любитимуть її вдвічі дужче в скорботі. Вірно аж до кінця оспівуватимуть вони її життя і смерть. Завжди, де життя високої людини минає як поезія, як драма, як балада, знаходяться поети, щоб сформувати те життя по-новому і до завжди нового життя.

У гавані в Кале чекає пишний, пофарбований у білий колір галіон; на цьому адміральському кораблі, що підняв поряд із шотландським французький королівський прапор, проводжають Марію Стюарт троє родовитих дядьків, обрані лицарі двору і чотири Мері, вірні подруги; ще два кораблі правлять за ескорт. Але, коли корабель ще не виплив із внутрішньої гавані, коли ще не підняли вітрила, перший погляд Марії Стюарт натрапляє на непевній поверхні моря на лихого провісника: барка, яку заводили в гавань, розбилася об скелі, морякам і пасажирам загрожує загибель. Перший образ, який бачить Марія Стюарт, покидаючи Францію, щоб стати володаркою, став похмурим символом: корабель, що мав кепського стерничого, занурився в глибини.

Чи то через потаємний страх, пробуджений тим провісником, чи то через чуття втраченої батьківщини, чи то через здогад, що повернення не буде вже ніколи, Марія Стюарт не може відірвати закриті пеленою сліз очі від землі, де вона була юною і нетямущою, а отже, щасливою. Брантом зворушливо описує тупий біль її прощання: «Тільки-но корабель вивели з гавані й піднявся бриз, почали напинати вітрила. Поклавши обидві руки на корму коло стерна, Марія Стюарт розридалася, раз по раз поглядаючи своїми гарними очима на гавань і місце, від якого відплив корабель, і щоразу повторювала сумні слова “Прощавай, Франціє!”, аж поки споночіло. Їй запропонували відпочити і спуститися в приміщення з правого борту, але вона рішуче відсилала всіх геть. Отож їй приготували по­стіль на палубі. Вона твердо наказала другому стерничому, щоб він, тільки-но розвидніє, а вдалині ще можна буде добачити французький берег, одразу розбудив її і не боявся при тому голосно гукнути. Марії Стюарт справді пощастило задовольнити своє бажання. Адже вітер ущух і довелось братися за весла, тож цієї ночі корабель відплив недалеко. На світанку вдалині ще справді виднів французький берег. Скоро лиш стерничий виконав вимогу Марії Стюарт, вона підвелася з ліжка і знай поглядала на землю, поки ще можна було бачити її, і знову раз по раз проказувала слова: “Прощавай, Франціє, прощавай, Франціє! Певне, я вже ніколи не побачу тебе”».

Розділ 4. Повернення в Шотландію

Серпень 1561 року

Густий туман, що влітку лише вкрай рідко огортає ті північні береги, закутував землю, коли 19 серпня 1561 року Ма­рія Стюарт висадилася в Літі. Але як відрізняється прибуття в Шотландію від прощання з милою Францією! Там у величній процесії її супроводив цвіт французької аристократії, принци і графи, поети й музики ґречно вшановували і вітали її. А тут ніхто не чекав її, тільки тоді, коли човни торкнулися берега, зібрався здивований і цікавий люд: кілька рибалок у грубому робочому вбранні, кілька солдатів, що тинялися без діла, кілька крамарів і селян, що прийшли до міста продавати вівці. Більше з переляком, ніж із захватом, спостерігали вони, як шляхетні дами й аристократи в багатих уборах і з пишними прикрасами сходять із човнів на берег. Відчужено поглядають вони одні на одних. Неприязне вітання, суворе й черстве, як і душа цієї північної землі. Вже в перші години Марія Стюарт із болем помічає страхітливу бідність своєї батьківщини і що за п’ять днів морської подорожі вона насправді повернулася на сторіччя назад, із великої, багатої, щедрої, марнотратної культури, яка насолоджувалась і пишалася собою, приїхала у вузький, темний і трагічний світ. Адже місто Літ, яке десятки разів грабували і спалювали дощенту англійці та бунтівники, не має жодного палацу, жодного аристократичного дому, що міг би гідно прийняти її; королева країни змушена ночувати у звичайного купця, щоб мати бодай дах над головою.

Перші враження мають велику силу над душею, глибоко вкарбовуються і накладають відбиток на долю. Мабуть, навіть сама юна жінка не знає, що так опанувало її, коли вона тепер повернулася в своє королівство, мов чужинка, після трина­дцятирічної відсутності. Може, це туга за втраченим, неусвідомлене прагнення теплоти і приємності життя, що їх вона навчилася любити на французькому дворі; може, це тінь сірих чужих небес, може, передчуття лиха, яке насувається? Хай там як, Марія Стюарт, тільки-но опинилася сама, — про це розповідає Брантом, — розплакалася. Не як Вільгельм Завойовник сильно і впевнено, зі справжнім чуттям володаря ступає вона ногою на британський острів, бо її першими почуттями є збентеженість, розгубленість і страх перед майбутніми подіями.

Наступного дня примчали учвал регент, якого тим часом уже повідомили, єдинокровний брат Джеймс Стюарт, відомий під ім’ям графа Морея, та кілька інших аристократів, щоб правити Марії Стюарт за бодай трохи гідний почет по дорозі до близького Единбурґа. Але то була аж ніяк не пишна процесія. Англійці, скориставшись надуманим приводом, ніби вони ганяються за піратами, затримали один з кораблів, на якому везли двірських коней, а в містечку Літі тільки для королеви знайшли більш-менш годящого коня зі стерпною збруєю, натомість її дами та аристократичний почет, хоч які сердиті, були змушені вдовольнитися неоковирними селян­ськими шкапами, яких поспіхом поприганяли з навколишніх клунь і стаєнь. У Марії Стюарт, коли вона побачила цю картину, проступили сльози на очах, вона знову відчула, як багато забрала з собою смерть її чоловіка і наскільки менше означає бути лише королевою Шотландії, ніж королевою Фран­ції, якою вона була. Гордість забороняє Марії Стюарт показатися підданим на чолі такої злиденної, жалюгідної кавалькади. Замість запланованого “joyeuse entrée”, «радісного приїзду», в Единбурґ із юрбами вздовж вулиць Марія Стюарт зі своїм почтом одразу подається в замок Голіруд, що стоїть за межами міських мурів. Споруда з круглими баштами, яку збудував її батько, бовваніє темною плямою в глибині краєвиду, над яким уперто здіймаються лише зубці замкових му­рів, і ззовні видається на перший погляд гарною своїми виразними формами і могутністю тесаного каменю.

Але як зимно, як пусто, як несвятково вітають усередині кімнати жінку, розбещену Францією! Немає гобеленів, немає яскравого світла, що в італійських дзеркалах поширюється далі від стіни до стіни, немає коштовних тканин, не полискують срібло та золото. Багато років тут не було двору, жоден сміх не гніздиться в покинутих залах, жодна монарша рука не оновлювала й не прикрашала замок після батькової смерті: тут теж на Марію Стюарт дивляться пустими очима злидні, цей давній проклін її королівства.

Тільки-но единбуржці дізналися, що їхня королева при­їхала в Голіруд, то вийшли всі ще вночі привітати її. Нема чого дивуватися, що витонченому й розбещеному смакові французької аристократії це вітання видалося трохи селянським і грубим: адже единбуржці не мають musiciens de la cour, придворних музик, щоб тішити ученицю Ронсара ніжними мадригалами і вигадливо складеними канцонами. Вони можуть привітати королеву країни тільки прадавнім способом, тож і складають на площах колоди, — єдине, чого в цьому негостинному краї є вдосталь, — щоб вони як bonfires, вогнища, яскраво палали цілу ніч. Потім люди зібралися під вікнами Марії Стюарт і з козами, дудками та іншими недоладними інструментами заграли, як їм здавалося, музику, хоч освічені гості слухали її як пекельний гармидер. При цьому люди ще й грубими чоловічими голосами виспівували — адже світські пісні заборонили їм кальвіністські священики — псалми та побожні пісні; навіть із найщирішим бажанням запропонувати щось більше вони не могли. Але Марія Стюарт радіє доброму прийняттю або принаймні засвідчує приязність і радість. Принаймні в перші години після прибуття вперше за десятиріччя знову панує гармонія між володаркою та її народом.