На цю політично цілком недосвідчену володарку чекає незмірно важке завдання, щодо цього не мають ілюзій ані сама королева, ані її радники. Мейтленд Лесінґтон, найрозумніша голова серед шотландської високої аристократії, пророче написав про прибуття Марії Стюарт, що вона ненастанно спричинятиме надзвичайні трагедії (“it could not fail to raise wonderful tragedies”). Навіть енергійний, рішучий чоловік із залізним кулаком не зміг би надовго запровадити спокій у країні, а що вже казати про дев’ятнадцятирічну жінку, відчужену від рідної землі й таку недосвідчену у володарюванні! Злиденна країна, корумпована аристократія, що вітає будь-який привід до бунту та війни, незліченні клани, що живуть у вічних суперечках і чварах між собою і всякчас шукають причини обернути ненависть у громадянську війну, католицьке і протестантське духівництва, які нещадно борються за зверхність, пильна і небезпечна сусідка, що вправною рукою, скориставшись будь-яким приводом, підбурює до заворушень, а до цього ще й ворожість світових держав, які безжально прагнуть утягнути Шотландію в свою криваву гру: ось який стан застала Марія Стюарт.
Тієї миті, коли вона приїхала в країну, та боротьба зависла в хиткій рівновазі. Замість скринь, наповнених грішми, Марія Стюарт переймає від матері згубну спадщину, справді damnosa hereditas: релігійні чвари, які тут лютіше, ніж деінде, руйнують душі. Протягом років, поки Марія Стюарт, ні про що не здогадуючись, тішилася щастям у Франції, Реформації вдалося переможно проникнути в Шотландію. Через двір і замок, через села і міста, через клани й родини проходить тепер страхітливий розлам: одна частина аристократії протестантська, друга — католицька, міста прихилилися до нової віри, села дотримуються старої, клан стоїть проти клану, покоління проти покоління, і ненависть обох сторін усякчас роздмухують фанатичні священики і політично підтримують іноземні держави. Але найбільша небезпека для Марії Стюарт полягає в тому, що якраз наймогутніша і найвпливовіша частина аристократії перебуває у ворожому таборі, в таборі кальвіністів: адже нагода загарбати багаті церковні маєтності дивом подіяла на цю пожадливу до влади бунтівливу зграю. Нарешті лорди мають чудовий псевдоморальний привід повстати проти своєї володарки як оборонці істинної церкви, як “Lords of the Congregation”, і для цього опору вони щоразу знаходять в Англії вже готового помічника. Загалом ощадлива Єлизавета пожертвувала понад двісті тисяч фунтів стерлінгів, щоб, удавшись до повстань і воєнних походів, вирвати Шотландію в католиків Стюартів, тож і тепер після врочисто укладеного миру велика частина підданих Марії Стюарт потай перебуває на утриманні англійської королеви. Марія Стюарт тепер могла б одним ударом відновити рівновагу, якби й сама навернулася до протестантської віри, до чого її найенергійніше спонукала частина радників. Але Марія Стюарт з роду Ґізів. Вона походить із родини несамовитих оборонців католицизму і сама, хоч і не фанатично побожна, все-таки невідступно та ревно дотримується віри батька-матері й предків. Вона ніколи не відступить від своїх переконань і навіть у крайній небезпеці відповідно до своєї сміливої вдачі краще обере вічну боротьбу, ніж бодай одну боягузливу дію всупереч своєму сумлінню. Внаслідок цього виник незціленний розкол між нею і аристократією; завжди небезпечно, коли володар дотримується іншої релігії, ніж його піддані. Бо між такими гострими протилежностями терези не можуть коливатися вічно, коли-небудь усе має вирішитись, і Марії Стюарт лишається, власне, тільки один вибір: або стати господарем Реформації, або загинути від неї. Невпинна суперечка між Лютером, Кальвіном і Римом унаслідок дивовижної випадковості драматично вирішилася саме в її долі; особиста боротьба між Єлизаветою і Марією Стюарт, між Англією і Шотландією вирішила — саме тому вона така важлива — й результат боротьби між Англією та Іспанією, між Реформацією і Контрреформацією.
Ця сама по собі фатальна ситуація обтяжена обставиною, що релігійний розкол дійшов і до родини Марії Стюарт, до її замку, до кімнати нарад. Її єдинокровний брат Джеймс Стюарт, граф Морей, цей найвпливовіший чоловік Шотландії, якому вона змушена довірити провадження державних справ, — рішучий протестант і патрон тієї kirk, яку вона, ревна католичка, має проклинати як єресь. Він першим ще чотири роки тому поставив підпис під присягою покровителів, “Lords of Congregation”, які зобов’язалися «зректися вчення сатани, його забобону та поклоніння іконам і віднині проголосити себе його відвертим ворогом». Та сатанинська релігія (“Congregation of Satan”), якої вони зрікаються, — не що інше, як католицька віра, отже, віра Марії Стюарт. Тому між королевою і регентом від самого початку виникає розкол у сфері останніх, найістотніших поглядів на життя, і такий стан не обіцяє миру. Адже в глибинах серця королева має лише одну думку: придушити Реформацію в Шотландії, а її регент і брат — лише одне прагнення: утвердити її в Шотландії як єдину панівну релігію. Така гостра протилежність переконань має при першій нагоді неминуче призвести до конфлікту.
Джеймсу Стюарту судилося бути однією з найвирішальніших постатей у драмі Марії Стюарт, доля приготувала йому велику роль, і він уміє майстерно грати її. Син того самого батька, але від його багаторічного любовного зв’язку з Марґріт Ерскін, донькою однієї з найшляхетніших родин Шотландії, він, здається, завдяки своїй королівській крові й не меншою мірою завдяки залізній енергії самою природою покликаний бути найгіднішим спадкоємцем корони. Тільки слабкість політичної позиції змусила свого часу Якова V відмовитись від законного шлюбу з коханою леді Ерскін і задля зміцнення своєї влади та фінансів укласти шлюб із французькою принцесою, матір’ю Марії Стюарт. Тож цього честолюбного королівського сина гнітило тавро нешлюбного народження, яке назавжди загородило йому шлях до трону. Навіть якщо на прохання Якова V папа прилюдно визнав у ньому разом із п’ятьма іншими нешлюбними дітьми його батька королівську кров, Морей, незважаючи на це, був бастардом, що не міг мати ніяких претензій на батьків трон.
Історія та її найвидатніший наслідувач — Шекспір — безліч разів зображували душевну трагедію бастардів, цих синів і все-таки не-синів, у яких державні, церковні та земні закони нещадно відбирали право, яке природа закарбувала в їхній крові та на обличчі. Засуджених упередженням, — цей присуд найсуворіший і найнесхитніший, — тих байстрюків, зачатих не на королівському ложі, зневажають, віддаючи перевагу здебільшого слабшим, бо ж народженим завдяки не коханню, а політичним розрахункам, спадкоємцям; їх вічно відсувають назад та відкидають, прирікаючи на жебри там, де вони мали б наказувати й володіти. А коли на людині ставлять видне для всіх тавро меншовартості, тривале чуття меншовартості неминуче вирішальною мірою або ослаблює цю людину, або зміцнює; такий тиск може або зламати характер, або на диво загартувати його. Унаслідок такого приниження боягузливі та мляві характери стають ще дрібніші, ніж були, і бастарди як прохачі та лестуни приймають подарунки й посади від визнаних легітимних спадкоємців. Зате в сильних натур така зневага зміцнює всі невидні та скуті сили; там, де прямий шлях до влади їм не прокладають добровільно, вони самі навчаються бути осереддям влади.
Морей належить до сильних натур. Несамовита рішучість його королівських предків Стюартів, їхня гордість і прагнення владарювати вирують у його крові як могутня й темна сила; як людина, як феномен він своїм розумом та ясною рішучістю на цілу голову вищий від дрібного й зажерливого поріддя інших лордів і баронів. Він визначив собі далекосяжні цілі, продумав свої політичні плани; розумний, як і сестра, тридцятирічний чоловік завдяки своїй розважливості та чоловічому досвідові незмірно вищий від неї. Він приглядається до сестри, мов до дитини, що грається, і дає їй гратися, поки та гра не порушує його сфер. Адже як зрілий чоловік він, на відміну від сестри, не дослухається до могутніх, нервозних і романтичних імпульсів, як володар він не має в собі нічого героїчного, натомість знає таємницю чекання і терпіння, що становлять певнішу запоруку успіху, ніж швидкий і палкий порив.