Тепер нарешті найшла коса на камінь. Дійшли до точки, де вже не може бути ніякого порозуміння між побожною католичкою і фанатичним протестантом. Нокс стає вкрай нечемним і називає католицьку церкву блудницею, яка не може бути нареченою Бога. Коли королева забороняє йому вимовляти ці слова, які ображають її сумління, Нокс виклично відповідає: «Сумління потребує знань», а він боїться, що королеві бракує належних знань. Замість примирення перша розмова призвела тільки до зміцнення протилежностей. Нокс тепер знає, що цей «сатана могутній» і він не може сподіватися поступливості від юної володарки. «Під час суперечки з нею я зіткнувся з рішучістю, якої я в таких молодих людей досі ще ніколи не бачив. Відтепер двір для мене помер, а я — для двору», — з гіркотою пише Нокс. А з другого боку, молода жінка вперше відчула межі своєї королівської влади. Нокс виходить із кімнати з випростаною головою, задоволений собою і гордий, що сперечався з королевою, Марія Стюарт збентежена і, з прикрістю усвідомивши своє безсилля, розплакалася гарячими сльозами. Але вони будуть не останні. Невдовзі вона дізнається, що тут владу не просто успадковують по крові, а змушені невпинно знову здобувати її боротьбою і приниженнями.
Розділ 5. Покотився камінь
Перші три роки, які юна королева живе в Шотландії як королівська вдова, минають досить спокійно й без подій: адже особливість її долі полягає в тому, що всі великі події в неї завжди (саме це дуже приваблювало драматургів) стискаються в украй короткі й стихійні епізоди. Морей і Мейтленд керують, Марія Стюарт представляє в ті роки владу, і такий поділ функцій виявляється неоціненним для всього королівства. Бо, поки і Морей, і Мейтленд урядують мудро та обережно, Марія Стюарт і собі чудово представляє владу. Від природи наділена красою і привабливістю, вправна в усіх лицарських мистецтвах, по-чоловічому смілива вершниця, проворний гравець у м’яч, завзята мисливиця, вона завдяки самій своїй зовнішності породжує загальне зачудування: единбурзький люд із гордістю поглядає на доньку Стюартів, коли вона рано-вранці з соколом на піднятому кулаку їде посередині барвистої кавалькади і приязно й радісно відповідає на кожне вітання: разом із цією схожою на дівчинку королеву в суворий і похмурий край приїхало щось веселе, зворушливе і романтичне, сонячний промінь молодості й краси, а краса і молодість володаря завжди якимсь таємничим чином здобувають любов країни. Лорди теж поважають чоловічу сміливість натури Марії Стюарт. Ця юна жінка може цілісінький день без жодного сліду втоми мчати несамовитим чвалом на чолі свого почту; як під її приязністю, що прихиляє до себе серця всіх, таїться, ще не розкрита, непоступлива гордість, так і струнке, ніжне, легеньке й по-жіночому лагідне тіло приховує незвичайну силу. Ніяких зусиль не забагато для її палкої вдачі, а якось, серед насолоди шаленої гонитви на коні за дичиною, вона сказала комусь зі свого почту, що дуже б хотіла бути чоловіком, щоб дізнатися зокрема, як воно — провести цілу ніч надворі. Коли регент Морей рушив у похід проти збунтованого клану Гантлі, Марія Стюарт рішуче їде разом із ним зі шпагою збоку і пістолем за поясом; ця гаряча пригода на диво тішить її новою величезною привабливістю дикості й небезпеки, бо прагнення цілковито віддаватися з усією своєю силою, любов’ю і пристрастю становить найглибшу душевну таємницю цієї рішучої натури. Але, проста й витривала, як мисливець і воїн, у прогулянках верхи та подорожах, Марія Стюарт, крім того, спромагається з найвищим мистецтвом і культурою бути господинею в замку, найвеселішою і найлюб’язнішою в своєму малому світі; її коротка молодість справді взірцево поєднує ідеал тогочасної доби: мужність і легкість, силу і лагідність у лицарсько-романтичному образі. У постаті Марії Стюарт останнє прощальне світло трубадурського лицарства осяяло туманний і холодний північний світ, уже затьмарений тінню Реформації.
Образ цієї романтичної дівчинки-жінки і дівчинки-вдови ніколи не мав ще яскравішої променистості, ніж на її двадцятому і двадцять першому році життя: тріумф, невизнаний і невикористаний, і тут приходить до неї зарано. Адже її внутрішнє життя ще досі не прокинулось остаточно, жінка в ній ще не знає про бажання своєї крові, вона ще не сформувала, не розвинула свою особистість. Марія Стюарт завжди розкриватиметься лише в мить збудження, небезпеки, ті перші роки в Шотландії були тільки байдужим часом чекання, безцільним і грайливим марнуванням часу, підтримкою готовності, хоча внутрішня воля ще не знала, навіщо і для кого. То був немов перепочинок перед великим, вирішальним зусиллям, бліда, мертва мить. Адже Марії Стюарт, що, ще наполовину дитина, вважала Францію за свою країну, аж ніяк не досить жалюгідного королювання в Шотландії. Вона повернулася на батьківщину не на те, щоб бути володаркою цього бідного, тісного, далекого краю, від самого початку вона вважає шотландську корону лише за початок, щоб здобути у світовій грі якусь блискучішу корону, і цілковито помиляються всі, хто стверджує або повідомляє, мовляв, Марія Стюарт не бажала чогось іншого або вищого, ніж спокійно і мирно правити батьківською спадщиною як порядна спадкова володарка шотландської корони. Той, хто приписує їй таке дрібне честолюбство, применшує її душевний вимір, бо в цій молодій жінці живе неприборкуване і нескуте жадання більшої влади; та, що в п’ятнадцять років у соборі Матері Божої Паризької стала дружиною сина короля Франції, та, яку в Луврі пишно вшановували як володарку мільйонів людей, ніколи не вдовольниться бути правителькою над двома десятками норовливих і селюкуватих графів і баронів, королевою над кількома сотнями тисяч чабанів і рибалок. Ніщо не може бути ще більш штучним і дальшим від правди, ніж приписування їй a posteriori, згодом, патріотичних національних почуттів, які насправді були винаходом пізнішого сторіччя. Володарі XV—XVI сторіч — за винятком Єлизавети, великої суперниці Марії Стюарт — тоді ще абсолютно не думали про народ, а переймалися тільки особистою владою. Держави зшивали докупи і розпорювали, наче одяг, держави формували війна і шлюби, а не внутрішня постанова країни. Не слід ошукувати себе і сентиментальним аспектом: Марія Стюарт була тоді готова поміняти Шотландію на іспанський, англійський, французький та будь-який інший трон, прощання з лісами, озерами й романтичними замками батьківщини, певне, не коштувало б їй сліз, бо її палке честолюбство завжди вважало це мале королівство лише за трамплін до якоїсь вищої мети. Марія Стюарт знає, що завдяки спадщині вона покликана бути володаркою, що завдяки красі та культурі вона гідна кожної європейської корони, і з не меншою туманною пристрастю, з якою інші жінки її віку мріють про безмірне кохання, її честолюбство мріє лише про безмірну владу.
Саме тому Марія Стюарт на початку полишає державні справи Морею і Мейтленду, не відчуваючи ніяких ревнощів і навіть справжньої цікавості; вона без заздрощів, — що для неї, так рано коронованої і так рано розбещеної долею, означає цей бідний, тісний край? — дає їм обом керувати і врядувати. Урядування, примноження своїх статків, це найвище політичне мистецтво ніколи не було сильною рисою Марії Стюарт. Вона може тільки обороняти, але не зберігати. Тільки тоді, коли загрожують її праву, коли кидають виклик її гордості, тільки тоді, коли чужа воля перешкоджає її претензіям, прокидається, несамовита й разюча, її енергія; тільки у величні миті ця жінка стає величною і діяльною, а в кожному пересічному періоді вона пересічна й байдужа.
За тих спокійних часів не озивається й ворожість Єлизавети, великої суперниці Марії Стюарт, бо завжди, коли гаряче серце Марії Стюарт спочивало й задовольнялося своєю долею, Єлизавета заспокоювалася. Одна з найважливіших політичних переваг цієї великої реалістки завжди полягала в умінні змиритися з фактами і не чинити свавільно опір неминучому. Єлизавета всією душею була проти повернення Марії Стюарт у Шотландію і зробила все, щоб відсунути його в часі, а тепер, коли воно успішно відбулося, вже не бореться з неспростовним фактом і, не маючи змоги усунути суперницю, радше робить все, щоб мати з нею дружні відносини. Єлизавета — це одна з найсильніших позитивних рис її мінливого і свавільного характеру — як розумна жінка не любить війни, вона боязливо цурається силових і відповідальних постанов; як натура, схильна до обрахунків, вона воліє отримувати вигоду завдяки переговорам і угодам, прагне взяти гору завдяки спритній духовній грі. Тільки-но вже була впевненість, що Марія Стюарт повертається до Шотландії, лорд Морей зворушливими словами просив Єлизавету, щоб вона щиро заприязнилася з нею. «Ви обидві — юні й видатні королеви, і ваша стать не повинна дозволити вам намагатися збільшити вашу славу війною і проливом крові. Кожна з вас знає, з якого приводу зародилися між вами ворожі почуття, і я б перед лицем Господа хотів, щоб моя володарка, королева, ніколи б і думки не мала заявляти про свою претензію чи право на королівство Вашої Величності. Незважаючи ні на що, ви обидві мали б бути й лишатися подругами. Але, оскільки вона зі свого боку одного разу висловила таку думку, боюся, між вами завжди існуватиме непорозуміння, якщо не прибрати з дороги цю перешкоду. Ваша Величність не може поступитися в цьому пункті, а вона теж може вважати за кривду, що Англія так тісно пов’язана з нею кров’ю, а проте її трактуватимуть там як чужу. Чи не був би тут можливий якийсь середній шлях?» Єлизавета не лишилася глухою до такої пропозиції, бо Марія Стюарт як королева тільки Шотландії, і то під охороною її пансіонера Морея, поки що не така небезпечна, як тоді, коли була королевою і Франції, і Шотландії. Чом би не засвідчити їй дружбу, не відчуваючи її в глибинах серця? Невдовзі між Єлизаветою і Марією Стюарт почалося листування, кожна з dear sisters, дорогих сестер, передавала другій на терплячому папері свої найщиріші почуття. Марія Стюарт послала Єлизаветі як подарунок перстень із діамантом, а та віддячила ще дорожчим перснем; обидві ставлять перед світом і перед самими собою радісну виставу родинної прихильності. Марія Стюарт запевняє, що «не має більшого бажання на землі, ніж побачити свою добру сестру», що вона хоче розірвати союз із Францією, бо цінує прихильність Єлизавети “more than all the uncles of the world”[7], а Єлизавета й собі своїм великим урочистим почерком, до якого вдавалася тільки з важливих нагод, пише перебільшені запевнення в прихильності та вірності. Але, тільки-но йдеться про те, щоб справді укласти якийсь договір або домовитися про особисту зустріч, обидві миттю обережно ухиляються. Адже, по суті, давні переговори й далі стоять на тій самій мертвій точці: Марія Стюарт хоче підписати Единбурзький договір із визнанням Єлизавети тільки тоді, коли Єлизавета визнає її право наступності, а Єлизавета вважає, що це однаково, якби вона підписала собі смертний вирок. Обидві ані на дюйм не відступають від свого права, отож зрештою ті барвисті фрази лише прикривають прірву, яку годі замостити. «Не може бути, — як рішуче стверджував Чингізхан, завойовник світу, — двох сонць на небі і двох ханів на землі». Котрась із них буде змушена поступитися, Єлизавета або Марія Стюарт; обидві в глибинах серця знають про це й обидві чекають до слушного часу. Але, поки той час ще не настав, чом би не радіти короткій паузі у війні? Там, де в серці на споді таїться незнищенна недовіра, не бракуватиме приводу роздмухати темне полум’я до нищівного жару.