Ця споконвічна нужда — гнійні виразки, які висисали політичну силу з тіла Шотландії, цього гарного і шляхетного краю. Адже внаслідок нужденності та пожадливості своїх королів, солдатів і лордів вона завжди була кривавим м’ячем для гри чужих володарів. Той, хто боровся проти короля і за протестантизм, отримував платню з Лондона, а той, хто боровся за католицизм і Стюартів, — із Парижа, Мадрида й Рима: всі ті іноземні країни охоче й залюбки платили за шотландську кров. Остаточне вирішення ще досі коливається між двома великими державами, між Англією і Францією, і тому цей найближчий сусід Англії є для Франції неоціненним партнером у грі. Щоразу, коли англійські армії вдираються в Нормандію, Франція швидко поціляє тим кинджалом у спину Англії, всякчас охочі до війни шотландці одразу сунуть через border, кордон, проти своїх auld enimies, давніх ворогів, і навіть за мирних часів становлять постійну загрозу. Зміцнити військову силу Шотландії — відвічна турбота французької політики, тож не було нічого природнішого, що Англія зі свого боку намагалася зламати ту силу, нацьковуючи лордів і раз по раз влаштовуючи бунти. Отож ця нещасна країна стала кривавим бойовищем столітньої війни, яка лише в долі цієї ще невинної дитини дійде нарешті до остаточного вирішення.
Ця боротьба справді почалася ще в колисці Марії Стюарт, і то був пишний драматичний символ. Немовля ще не вміє розмовляти, не вміє думати, відчувати, навряд чи здатне поворушити ручечками в туго запнутих пелюшках, як політика вже хапається за його нерозвинене тіло, за безневинну душу. Адже лихо Марії Стюарт полягало в тому, що вона завжди була скута в тій грі розрахунків. Вона ніколи не мала нагоди безтурботно виявляти себе, своє Я, бо завжди мала на собі путо політики, була об’єктом дипломатії, м’ячем чужих бажань, завжди тільки королевою, наступницею трону, союзницею або ворогом. Тільки-но посланець привіз у Лондон обидві звістки, що Яків V помер, а його щойно народжена донька стала спадкоємицею і королевою Шотландії, як король Англії Генріх VIII вирішив якнайшвидше посватати цю неоціненну наречену для свого сина і спадкоємця Едварда; ще незрілим тілом, ще не пробудженою душею вже розпоряджались, немов товаром. Але політика ніколи не рахується з почуттями, а бере до уваги тільки корони, землі й право на успадкування. Для політики не існує індивіда, він ніщо проти очевидних і реальних цінностей світової гри. Але в цьому особливому випадку думка Генріха VIII заручити спадкоємицю шотландського трону зі спадкоємцем англійського трону була все-таки розумна і навіть гуманна. Адже ненастанна війна між двома братніми країнами давно вже не мала сенсу. Живучи на одному острові у світовому океані, омиті й захищені одним морем, будучи спорідненими расами, схожими своїми умовами життя, народи Англії і Шотландії, безперечно, мали перед собою одне завдання: об’єднатися, і природа тут ясно виразила свою волю. Тільки ревнощі обох династій, Тюдорів і Стюартів, стоять перешкодою на шляху до цієї останньої мети, тож якщо тепер завдяки шлюбу пощастить обернути конфлікт обох монарших домів у союз, спільні нащадки Стюартів і Тюдорів могли б бути королями водночас Англії, Шотландії та Ірландії і об’єднана Великобританія могла б узяти участь у високому змаганні: боротьбі за панування над світом.
Але лихо: завжди, коли в політиці з’явиться як виняток ясна й логічна ідея, її занапащають безглуздою реалізацією. На початку все видавалося напрочуд успішним. Лорди, яким швидко наповнили грішми кишені, радісно пристали на шлюбну угоду. Але спритному Генріху VIII не досить простого пергаменту. Він надто часто пересвідчувався в лицемірстві й зажерливості тих чесних людей, щоб не знати: ніяка угода не зобов’язує ненадійних лордів, тож, коли їм запропонують більше, вони одразу будуть ладні продати немовля-королеву спадкоємцеві французького трону. Тому від шотландських посередників Генріх VIII вимагає як першої умови негайної передачі неповнолітньої дитини до Англії. Але, якщо Тюдори не довіряють Стюартам, то й Стюарти не меншою мірою не довіряють Тюдорам, а надто мати Марії Стюарт чинить опір угоді. Діставши як нащадок роду Ґізів суворе католицьке виховання, вона не хоче віддавати рідну дитину єретикові, що дотримується хибної віри, крім того, їй було не важко помітити в угоді небезпечну пастку. Адже в одному таємному пункті шотландські посередники, яких підкупив Генріх VIII, зобов’язалися — в разі, якщо дитина передчасно помре — докладати зусиль, щоб, незважаючи на це, «вся влада і майно королівства» дісталися Генріху VIII, і цей пункт дуже небезпечний. Від чоловіка, який двом своїм дружинам уже зітнув голову на ешафоті, можна хіба що сподіватися, що він, прагнучи швидше підступитися до такої важливої спадщини, подбає, щоб смерть цієї дитини була трохи завчасною, а не природною, і тому королева, як дбайлива мати, одразу відмовляється передавати дитину до Лондона. Сватання тепер стало майже війною. Генріх VIII посилає війська, щоб силою забрати неоціненну запоруку, і наказ, який він дав своєму війську, — це нелюдський образ голої брутальності того сторіччя. «Воля Його Величності така, щоб усе було знищене вогнем і мечем. Спаліть Единбурґ і зрівняйте його з землею, тільки-но заберете й пограбуєте там усе, що можна... Сплюндруйте палац Голіруд і так багато міст та сіл навколо Единбурґа, скільки зможете, пограбуйте, спаліть і поневольте Літ та інші міста, нещадно вбивайте чоловіків, жінок і дітей, де тільки чинитимуть опір». Озброєні зграї Генріха VIII рушили через кордон, наче гунська орда. Але останньої миті матір і дитину перевезли в безпечне місце в укріплений замок Стерлінґ, і Генріх VIII мусив задовольнитися угодою, згідно з якою Шотландія зобов’язалася передати Марію Стюарт (її й далі трактували і продавали, наче предмет) в Англію тоді, коли дівчинці виповниться десять років.
Знову видається, ніби все впорядковано найкраще. Але політика завжди — наука безглуздя. Їй не до вподоби прості, природні, розумні вирішення, труднощі — найбільша насолода для неї, чвари — її стихія. Невдовзі католицька партія, вдаючись до прихованих махінацій, починає думати, чи не було б краще дитину — яка може лише гугукати і всміхатися — віддати синові французького короля, а не англійського, а коли Генріх VIII помер, схильність дотримуватися договору стала вже дуже невелика. Але тепер англійський регент Сомерсет від ім’я неповнолітнього короля Едварда вимагає передачі дівчинки-нареченої в Лондон, а коли Шотландія відмовилася, дав армії наказ вирушати, щоб лорди почули єдину мову, яку поважали: насильство. 10 вересня 1547 року в битві — радше побоїщі — під Пінкі-Клеф шотландське військо було розбите, понад десять тисяч полеглих укривали землю. Марія Стюарт не дожила ще й до п’ятого року, як кров через неї проливали вже річками.
Тепер Шотландія лежить перед англійцями безборонна й відкрита. Але в сплюндрованій країні навряд чи можна щось пограбувати, для Тюдорів там, власне, є тільки одна коштовність: дитина, що втілює собою корону і право на корону. Проте, довівши до відчаю англійських шпигунів, Марія Стюарт раптом безслідно зникає з замку Стерлінґ, ніхто навіть у найближчому колі не знає, де заховала її королева-мати. Адже гніздо, де був би безпечний притулок, обрали напрочуд добре: вночі та у великій таємниці через одного цілком надійного слугу дитину вивезли в монастир Інчмагом, що стоїть, прихований бездоріжжям, на острівці в озері Ментіт, “dans le pays des sauvages”, «у країні дикунів», як повідомляв французький посол. Жодна стежка не веде до того романтичного місця, неоціненний вантаж човном доправили на берег острова, де знайшли собі притулок побожні ченці, які ніколи не покидали монастиря. Там, абсолютно прихована, відокремлена від збудженого і неспокійного світу, несвідома дитина живе в затінку подій, тим часом як дипломатія над країнами й морем заклопотано тче її долю. Адже на сцену вже грізно виходить Франція, щоб запобігти цілковитому англійському поневоленню Шотландії. Генріх II, син Франциска I, посилає могутній флот, і генерал-лейтенант французького допоміжного корпусу просить від ім’я короля руки Марії Стюарт для його сина і наступника трону Франциска. Доля дитини змінилася за одну ніч завдяки політичному вітру, що несамовито і войовниче бурхає над Ла-Маншем: маленькій доньці Стюартів судилося тепер бути замість королеви Англії королевою Франції. Тільки-но цю нову й вигідну торговельну оборудку уклали належним чином, як 7 серпня неоцінений об’єкт цих махінацій — маленьку Марію Стюарт віком п’ять років і вісім місяців — спакували й відправили до Франції, продавши на все життя іншому і так само невідомому чоловікові. Знову і аж ніяк не востаннє чужа воля формує і змінює її долю.