Річ зрозуміла, цей договір — нечесний, і про це свідчить сама таємність його підписання. Адже Марія Стюарт не має ніякого права свавільно змінювати порядок успадкування і віддавати в разі своєї смерті свою батьківщину чужій династії, немов мантію або якесь інше майно, але її дядькам потрібна для підпису рука, яка ще ні про що не здогадується. Трагічний символ: перший підпис, який Марія Стюарт ставить на політичний документ під тиском пальця свого родича, становить водночас першу брехню цієї глибоко щирої, довірливої і недвозначної натури. Але, щоб стати королевою, щоб бути королевою, їй відтепер уже ніколи не дозволятимуть бути цілком правдивою: людина, яка склала присягу політиці, вже не належить собі й повинна дослухатися до інших законів, а не до святого закону своєї природи.
Але всі ці таємні махінації чудово приховані від світу пишною виставою весілля. Понад двісті років жоден дофін Франції не брав шлюб у межах своєї батьківщини, і тому двір Валуа вважав, що повинен показати своєму загалом не розбещеному народові приклад нечуваної пишноти. Катерина Медичі ще зі своєї батьківщини обізнана з урочистими святами, програми яких складали перші митці Ренесансу, і повниться честолюбним прагненням перевершити на весіллі рідної дитини найбучнішу пишноту свого дитинства: Париж 24 квітня 1558 року став святковою столицею світу. Перед собором Матері Божої Паризької спорудили відкритий павільйон, накритий синім кіпрським шовком із витканими на ньому золотими лілеями, до павільйону вів синій килим, теж із вишитими на ньому лілеями. Попереду йшли музики в червоних та жовтих убраннях, грали на різноманітних інструментах, за ними під вітальні вигуки юрби ступала в розкішних уборах королівська процесія. Шлюб відбуватиметься перед очима народу, тисячі, багато тисяч очей зачудовано вітають наречену поруч із хирним блідим хлопчиком, майже пригніченим своїм помпезним убором. Придворні поети перевершують самі себе, маючи такий привід для екстатичного зображення краси Марії Стюарт. «Вона видається, — пише, вдавшись до гімну, Брантом, що загалом полюбляв розповідати галантні анекдоти, — у сто разів гарнішою за небесну богиню», і, мабуть, справді тієї хвилини блиск щастя надавав цій страшенно честолюбній жінці особливої аури. Адже тієї пори ця усміхнена, юна, квітуча чудова дівчина, яку вітають зусібіч, бажаючи щастя, пережила, мабуть, найрозкішнішу мить свого життя. Навколо Марії Стюарт уже ніколи не буде стільки багатства, зачудування й радості, як тепер, коли вона поряд із сином першого володаря всієї Європи, на чолі пишно прикрашеної кавалькади їде ступою по вулицях, де аж до покрівель злітають крики радості й захвату. Ввечері в Палаці правосуддя накрили доступний для всіх стіл, тепер увесь Париж тиснеться в радісному збудженні, щоб милуватися юною дівчиною, яка до корони Франції додала нову корону. Славетний день закінчується балом, для якого митці повигадували найдивовижніші несподіванки. Невидимі механіки затягли в залу шість геть усюди оздоблених золотом кораблів із вітрилами зі срібної парчі, й ті судна майстерно відтворювали плавання по бурхливому морю. На кожному сидить, у золотих уборах і в масці зі штофу, принц, і кожен галантним жестом заводить у свій корабель якусь придворну даму: Катерину Медичі, королеву, Марію Стюарт, наступницю трону, королеву Наваррську і принцес Єлизавету, Марґариту і Клавдію. Ця вистава має символічно натякати на щасливу подорож по життю серед пишноти та розкоші. Але доля не підпорядковується людським бажанням, до інших, небезпечних берегів пливе від цієї єдиної безтурботної миті життєвий корабель Марії Стюарт.
Перша небезпека приходить цілком несподівано. Марія Стюарт давно вже помазана як королева Шотландії, а тепер, коли вона вийшла заміж за дофіна, наступника французького трону, над її головою невидимо ширяє друга, ще коштовніша корона. Але доля тримає перед нею як згубну спокусу ще й третю корону, і вона по-дитячому, безпорадними, засліпленими руками хапається за її оманливий блиск. Того самого 1558 року, коли Марія Стюарт стала дружиною спадкоємця французького трону, померла Марія, англійська королева, і на англійський трон одразу зійшла її єдинокровна сестра Єлизавета. Але чи справді Єлизавета — королева, яка має право стати наступницею на троні? Генріх VIII, цей багатий на дружин Синя Борода, лишив трьох дітей: Едварда і двох доньок, Марія була від його шлюбу з Катериною Араґонською, а Єлизавета — від шлюбу з Анною Булин. Після ранньої смерті Едварда спадкоємицею трону стала Марія як старша донька, народжена в безперечно законному шлюбі, але тепер, коли вона померла, не лишивши дітей, чи є законною спадкоємицею трону ще й Єлизавета? Так, стверджують англійські придворні правники, бо єпископ уклав той шлюб, а папа визнав. Ні, заперечують французькі придворні юристи, бо Генріх VIII згодом оголосив свій шлюб з Анною Булин нечинним, а Єлизавету завдяки постанові парламенту — бастардом. Якщо Єлизавета — згідно з цим підтвердженим усім католицьким світом розумінням — негідна трону як бастард, право на королівський трон Англії дістається не кому іншому, як Марії Стюарт, правнучці Генріха VII.
Отже, шістнадцятирічна недосвідчена дівчина раптом постає перед незмірно важливою постановою, наслідки якої матимуть значення для історії всього світу. Марія Стюарт має дві можливості. Вона може бути поступливою й діяти політично, може визнати свою родичку Єлизавету законною королевою Англії і відмовитися від власних претензій, які, безперечно, можна обстояти тільки зброєю. Або ж може сміливо й рішуче назвати Єлизавету узурпаторкою і просити французьку та шотландську армії силою зброї усунути узурпаторку з трону. На лихо, Марія Стюарт та її радники обирають третій шлях, найгірший, який є в політиці: середній шлях. Замість сильного й рішучого удару по Єлизаветі французький двір лише хвальковито струшує повітря: з наказу Генріха II подружжя наступників трону запроваджує до свого герба ще й англійську королівську корону, тож згодом Марія Стюарт велить прилюдно і в усіх документах називати себе “Regina Franciae, Scotiae, Angliae et Hiberniae”, «Королевою Франції, Шотландії, Англії та Ірландії». Отже, претензію висувають, але не захищають її. З Єлизаветою не воюють, а тільки розсердили її. Замість справжньої дії залізом і мечем обирають безсилий жест претензії на мальованому дереві й писаному папері, тож унаслідок була створена тривала двозначність, бо в такій формі претензія Марії Стюарт на англійський трон начебто є, а водночас її немає. Залежно від того, як заманеться, її то приховують, то знову дістають на світ Божий. Отож Генріх II відповідає Єлизаветі, коли вона згідно з договором вимагає повернути Кале: «В такому разі Кале слід повернути дружині дофіна, королеві Шотландії, яку ми всі вважаємо за королеву Англії». А з другого боку, Генріх II пальцем не ворушить, щоб захистити цю претензію своєї невістки, а далі провадить справи з начебто узурпаторкою трону, немов із законною монархинею.
Унаслідок цього безглуздого пустого жесту, по-дитячому й марнославно примальованого герба, Марія Стюарт нічого не здобула і все занапастила. В житті кожної людини трапляється помилка, якої вже ніколи не можна виправити. Тож і тут ця політична невправність Марії Стюарт, скоєна в дитячому віці радше з упертості та пихи, ніж унаслідок усвідомлених роздумів, занапастила все її життя, бо через цю образу наймогутніша жінка Європи стала її непримиренним ворогом. Справжня володарка все може дозволити й терпіти, крім одного: щоб хтось інший засумнівався в її праві володарювати. Тож немає нічого природнішого, — і тут годі звинувачувати Єлизавету, — якщо вона відтоді вважає Марію Стюарт за найнебезпечнішу суперницю, за тінь позаду її трону. Те, що вони обидві відтепер скажуть або напишуть між собою, буде тільки видимістю і облудними словесами, щоб приховати внутрішнє суперництво, але під тим покровом однаково існує незціленна розколина. Половинчастість і нечесність у політиці та житті завжди завдають більше шкоди, ніж енергійні та гострі постанови. Лише символічно примальована англійська корона на гербі Марії Стюарт призвела до більшого проливу крові, ніж справжня війна за справжню корону. Адже відкрита боротьба вирішила б ситуацію раз і назавжди, а ця, підступна боротьба, поновлюється щоразу і занапащає обом жінкам володарювання і життя.