Марія Стюарт

Знову повторюється — трагічний символ — сцена між двома жінками, Катериною Медичі і Марією Стюарт, коло ліжка вмирущого. Тільки-но Франциск II зітхнув востаннє, Марія Стюарт, бо ж вона вже не королева Франції, поступається в дверях Катерині Медичі, молодша королівська вдова має пускати попереду старшу. Вона вже не перша жінка держави, а знову лише друга; за один рік мрія скінчилася, Марія Стюарт уже не королева Франції, а лише та, якою була від першої миті й лишиться до останньої: королева Шотландії.

Згідно з церемоніалом французького двору найсуворіша жалоба вдови короля триває сорок днів. Протягом цього нещадного життя взаперті вдова ні на мить не може покидати своїх покоїв, перші два тижні ніхто, крім нового короля і її найближчих родичів, не має права провідувати її в штучному склепі, в затемненій кімнаті, освітленій тільки свічками. Але, на відміну від жінок із простолюду, королівська вдова не вдягається в ті дні в похмурі чорні убори, в завжди доречний колір жалоби, бо тільки їй одній личить “deuil blanc”, «біла жалоба». Білий чепчик над блідим обличчям, білий парчевий одяг, білі туфлі, панчохи, лише темніє флер над тим дивним світінням — такою ходить Марія Стюарт у ті дні, такою зображує її Жане на своєму відомому портреті, такою описує її Ронсар у своєму вірші:

Un crespe long, subtil et délié
Ply contre ply, retors et replié
Habit de deuil, vous sert de couverture,
Depuis le chef jusques à la ceinture,
Qui s’enfle ainsi qu’un voile quand le vent
Soufle la barque et la cingle en avant,
De tel habit vous étiez accoutrée
Partant, hélas! de la belle contrée
Dont aviez eu le sceptre dans la main,
Lorsque, pensive et baignant votre sein 
Du beau cristal de vos larmes coulées 
Triste marchiez par les longues allées 
Du grand jardin de ce royal château 
Qui prend son nom de la beauté des eaux.

Тонкий і довгий креп легенький,
І складки до складки дотик м’якенький, —
Жалобне вбрання вкриває ваш стан,
Сумна ознака незагойних ран,
І надимається, напнувшись, мов вітрила,
Як вітер дасть човнам тут білі крила.
Такі-бо шати ви на собі мали,
Коли країну нашу гарну покидали,
Якої скіпетр вже тримали у руках.
Тепер, замислені та зі сльозами на очах,
Що падають на груди, мов кришталь,
Ви ходите, а з вами смуток і печаль,
Алеями в парку, де пишний замок став,
Що назву від краси озер дістав.

І справді, навряд чи на якійсь іншій картині симпатичність і лагідність цього юного обличчя відтворені з більшою переконливістю, ніж на тому портреті, бо поважна задума оповила спокоєм жваві за інших обставин очі й надала ще більшої ясності однорідній, чистій блідості шкіри, де не видно ніяких прикрас; у жалобі ми відчуваємо шляхетне й королівське, притаманне людській натурі Марії Стюарт, набагато виразніше, ніж на давніших картинах, які зображували її, надміру рясно прикрашену самоцвітами і всіма регаліями влади, серед розкоші та пишноти монаршої гідності.

Цей шляхетний смуток промовляє й у строфах, які вона сама в ті дні присвячує як погребовий плач померлому чоловікові. Ці вірші цілком гідні її наставника і вчителя Ронсара. Навіть якби цей тихий жалобний плач не був написаний королівською рукою, він промовляв би до серця завдяки простому тонові своєї щирості. Адже овдовіла дружина аж ніяк не вихваляється палкою любов’ю до небіжчика, — Марія Стюарт ніколи не брехала в поезії, завжди тільки в політиці, — а дає висловитися чуттю, що вона покинута й розгублена:

Sans cesse mon cœur sent 
Le regret d’un absent 
Si parfois vers les cieux 
Viens à dresser ma veue 
Le doux traict de ses yeux 
Je vois dans une nue; 
Soudain je vois dans l’eau 
Comme dans un tombeau 
Si je suis en repos 
Sommeillant sur ma couche, 
Je le sens qu’il me touche: 
En labeur, en recoy 
Toujours est près de moy.

Всякчас у серці моїм сутні 
Тяжкі жалі за тим відсутнім. 
Якщо на небо в певні хвилі 
Сумний я погляд піднімаю, 
Я бачу очі його милі, 
Що ось були, — і вже немає. 
Чи раптом бачу у воді, 
Немов небіжчика в труні. 
А очі склепивши смутні, 
Як на подушці спочиваю, 
Його обійми відчуваю. 
У праці та у відпочинку 
Він тут зі мною щохвилинки.

Годі сумніватися, що жалоба Марії Стюарт за Франциском II — не просто поетична вигадка, а щирий і відвертий жаль. Адже в постаті Франциска II Марія Стюарт утратила не тільки зичливого і поступливого товариша, ніжного друга, а й своє європейське становище, свою владу, свою безпеку. Невдовзі дитина-вдова вже відчула різницю, як багато означає бути першою на своєму дворі, бути королевою і як мало — раптом стати другою, утриманкою на ласці наступника трону. Це вже й так гнітюче становище було обтяжене ворожістю, яку засвідчувала їй свекруха, Катерина Медичі, тільки-но знову ставши першою дамою двору; здається, ніби Марія Стюарт колись нерозумним словом смертельно образила ту зарозумілу й підступну представницю роду Медичі, зневажливо порівнявши незначний рід «купецької доньки» зі своєю успадкованою протягом низки поколінь королівською гідністю. Така бездумність — супроти Єлизавети поривна, позбавлена доброї поради дівчинка теж припустилася такої помилки — згубніша між жінками, ніж відверта образа. Тільки-но Катерина Медичі, змушена два десятки років приборкувати своє честолюбство, спершу через Діану Пуатьє, а потім через Марію Стюарт, здобула політичну владу, вона жорстко і виклично дає відчути свою ненависть обом поваленим.

Але Марія Стюарт — саме тепер виразно проступає визначальна риса її характеру: нестримна, несхитна, по-чоловічому непоступлива гордість — не хоче лишатися ніде, де вона тільки друга, її високе й запальне серце ніколи не вдовольниться непомітним становищем, якимсь проміжним рангом. Вона радше обрала б небуття, обрала б смерть. Якусь мить Марія Стюарт думає назавжди податись у монастир, зректися всіх рангів, якщо вже не можна досягти найвищого в цій країні. Але спокуса жити ще надто велика, довічне зречення суперечило б природній вдачі вісімнадцятирічної дівчини. Крім того, втрачену корону вона й досі може поміняти на іншу, не менш коштовну. Посол іспанського короля вже приходить як сват від ім’я дона Карлоса, майбутнього володаря двох світів, австрійський двір уже посилає таємного посередника, королі Швеції і Данії просять її трону і руки. Зрештою, Марії Стюарт і досі належить спадкова корона, корона Шотландії і ще й тепер витає претензія на другу, сусідню, англійську корону. Цю дівчинку, що стала королівською вдовою, цю жінку, що тільки-но розквітла до своєї повної краси, ще чекають незмірні можливості. Але тепер уже не так, як раніше, коли доля дарувала їй усе й підносила, відтепер вона сама має виборювати все, з допомогою спритності та терпіння брати гору над непоступливими суперниками. А втім, із такою відвагою в серці, з такою красою на обличчі, з такою молодістю в гарячому, квітучому тілі можна бездумно наважитись і на найвищу гру. З рішучою душею Марія Стюарт вступає в боротьбу за свою спадщину.