(Простягає сувій.) Графине! Порадійте й ви! Стараннями матінки, мій чоловік нарешті на волі.
Г р а ф и н я. Дивно. Шість років тому вона просила мене подбати про перегляд його справи, але майже зразу заборонила діяти. А тут сама почала піклуватися? А яке там число?
Р е н е. Число?
Г р а ф и н я. Так, яка дата на новій постанові?
Р е н е. Не знаю. Певно, від радості не звернула уваги. (Анна й пані Монтрей відсуваються назад.) Де ж тут дата?.. Як дрібно написано. Не дивно, що я перший раз не помітила. «Тисяча сімсот сімдесят восьмого року липня місяця чотирнадцятого дня»… Чотирнадцяте липня. А сьогодні ж перше вересня. То постанові вже півтора місяці… А я ціле літо сиджу в Парижі й нічого не знаю…(Суворо) Анно! Чому ти не повідомила мене одразу?
А н н а (мовчить).
Р е н е. Мамо! Що сталося? Що змусило вас півтора місяці крити від мене таку радість?
М о н т р е й (мовчить).
Р е н е. Альфонс, певно, вже дочекатися мене не може в Лакості… Але… але чому від нього за весь час жодної звістки? (Раптом із тривогою.) Я негайно їду в Лакост.
Г р а ф и н я. Не варто.
Р е н е. Як це так?
М о н т р е й. Ваша світлість!
Г р а ф и н я. Гадаю, зараз маркіз уже знову під замком. Тільки в іншій в’язниці. Ваша матінка подбала про це, перш ніж повідомити вам, що вирок переглянуто.
Р е н е. Що за дурниці! Альфонс уже на волі. Мамо, скажіть, що це дурниці!
М о н т р е й. Графиня просто жартує.
Г р а ф и н я. Пані Монтрей! Надійшов ваш день каяття! Сьогодні вам доведеться пошкодувати, що така доброчесна, просто бездоганна пані спізналася з такою, як я. Шість років тому ви захотіли скористатися з мене. Точніше, з моєї поганої слави. Та раптом передумали й відмовились від свого задуму. Я цього не забула. Я ладна вибачити спробу мене використати, але відмову — нізащо. Як мене троюдив той сплеск протиприродного милосердя! Тоді добра справа залишилися не зробленою. А сьогодні вона змушує мене знову зіграти невластиву роль. Зараз я скажу все як є. І знову через вас. Мабуть, ваші чесноти заразні.
М о н т р е й. Графине де Сен-Фон! Може, варто трохи стриматися, коли йдеться про чужі справи?
Г р а ф и н я. А чи не моя нестриманість щодо чужих справ була вам колись конче потрібна?
Р е н е. Графине, прошу, кажіть! Ви знаєте щось страшне, так?
Г р а ф и н я. Бідолашна Рене! Альфонс потрапив у лабети вашої матінки. А новий вирок верховного суду Екса — то була лише принада.
Р е н е. Що?..
Г р а ф и н я. Ви ж знаєте, які точні завжди в мене відомості, правда, Рене? Але навіть я про все дізналася докладно лише вчора. Певно, для вас не секрет, що минулого року, по смерті Альфонсової матері, пані Монтрей одразу ж звернулася до короля з проханням видати едикт про ув’язнення маркіза без суду й слідства. А знаєте, як викрили його схованку?
Р е н е. Ні, не дуже…
М о н т р е й. Може досить, пані графине?..
Г р а ф и н я. (звертаючись до пані Монтрей.) Ви посприяли, щоб справу Альфонса було переглянуто, поки едикт був іще чинний. Адже якби суд визнав маркіза не винним, його можна було б одразу ж заарештувати знову. Отож чотирнадцятого липня верховний суд Екса звільнив маркіза, але його тут же схопила королівська таємна поліція й повернула до Венсенського замку. Тільки на цей раз йому було наготовано ще темнішу, ще вогкішу, ще холоднішу камеру, звідки волі й не побачиш. Дорогою він був утік, але ви знаєте, що його знову спіймали, тож можете бути спокійні. Зять сидить за двома залізними дверми й дивиться на світ божий через ґрати з дна камінного колодязя. Тепер уже так скоро не втече.
(Якийсь час усі мовчать.)
А н н а. (схопившись на рівні ноги.) Пані де Сен-Фон, ви начебто гуляли?
Г р а ф и н я. Саме так.
А н н а. Можна до вас прилучитися? Прогуляємося далі разом!
Г р а ф и н я. Авжеж. Буде дуже приємно прогулятися з таким гарним знаряддям чужої волі. Перше з вас скористалася сестра, далі — матуся, тепер моя черга.
А н н а (вимушено весело). Готова прислужитися — хоч престолом, хоч столом, хоч кріслом.
Г р а ф и н я. Яка слухняність! Ви маєте чудові крильця — їх досить лиш розправити, аби пурхнути геть від прикрощів. Це єдине, що у вас ніхто не відбере. Прощавайте, пані (вклоняється й разом із Анною йде вправо за лаштунки.) Шарлото!
(З’являється Шарлота.)
Запам’ятай мене як слід! Ноги моєї більше не буде в цьому домі. А тобі до скону милуватися лише втіленнями благочестя. Тож закарбуй собі в пам’яті, який на вигляд порок!
(Графиня де Сен-Фон, Анна та Шарлота виходять.)
(Рене й пані Монтрей мовчки стоять одна навпроти одної.)
Р е н е. Одне тільки хочу спитати. Навіщо була ця гра?