М о н т р е й. А хіба не ти, Рене, її почала? Хто грав у хованки зі мною шість років тому? Ти так слізно благала мене допомогти твоєму чоловікові. Який сором!… Не дивина, що, коли Анна мені про все розповіла, я передумала. І написала прохання до короля, а той через посла при сардинському дворі передав наказ заарештувати Альфонса в Шамбері. От до чого довели твої ігри!
А щодо теперішнього — повір, я чимало передумала. Шість років ми з тобою ворогували та думали, як одна одну перехитрувати, бо я була ладна все зробити, аби Альфонса тримали у в’язниці, ти, навпаки, прагнула будь-що звільнити це створіння. А я ж не молодшаю — вже й сил бракує, й запал не той. І хоч я й далі переконана, що мого непутящого зятя краще тримати під замком, та скільки ж можна бути на ножах із власною донькою! Я ж усе роблю задля твого щастя!
Р е н е. (збентежено) Мого щастя…
М о н т р е й. Як ти зраділа, доню, коли я почала клопотати про перегляд Альфонсової справи! Відтоді й до сьогодні ми жили в добрій злагоді, як раніш. Новий вирок верховного суду я приховувала, аби вберегти тебе від марних сподівань. Навіть Анну намовила, щоб нічого не казала, поки можливо. А сьогодні… ти променилася щастям, а моє материнське серце ятрило горе. Тільки не треба йняти віри намовам тієї відьми Сен-Фон.
Р е н е. Але що Альфонс ізнову в темниці, це правда?
М о н т р е й. Ну, власне…
Р е н е. І що це ваших рук справа, мамо?
М о н т р е й. Я що, король?…
Р е н е. Яка жорстокість…
М о н т р е й. Насправді така жорстокість була конче потрібна, щоб відкрити тобі очі. Зрозумій, я вимушена була хитрувати. Сподівалася, що виведу тебе з омани, й ти викинеш Альфонса з голови.
Р е н е. Я не можу.
М о н т р е й. Чому, Рене? Невже ти довіку будеш вірною цьому чудовиську? Адже він тобі вірний не був і хвильки. Авжеж, з тюремної одиночки він пише слізливі листи, скаржиться на лиху долю, клянеться в довічному коханні та вірності. Але й сліпий би вгледів: то все тільки на папері, а вийде на волю — в той же день візьметься за своє… Покинь його. Це єдиний шлях до твого щастя.
Р е н е. (наче сама до себе) Мого щастя…
М о н т р е й. Залиши його, та й годі.
Р е н е. Я не можу.
М о н т р е й. Але чому, чому, Рене?! В мене душа не на місці, поки ти про нього дбаєш. П’ять років тому до того дійшло, що ти допомагала йому втекти з в’язниці. Ти ж дочка судді!
Р е н е. Який то був час! Більше ніколи я не відчувала такого єднання сердець із Альфонсом — ні коли він був у в’язниці, ні коли він був на волі. Я подавала сотні прохань і отримувала відмову за відмовою. Щоночі, щоночі в Лакості, я радилася сама з собою, як звільнити чоловіка. Я могла покладатися лише на власні сили. Наче розв’язуючи подумки шахову задачу, я пересувала фігури зі слонової кістки. Аж раптом крізь їх білину зажевріло агатом полум’я — мій задум визрів. Я знемагала від роздумів, але душа моя була як ніколи близька до душі мого чоловіка. І мені сяйнуло. Коли Альфонс марив щоразу новим злодіянням і снував нові й нові плани, долав границі пороку, прагнучи недосяжного, його почуття були подібні до моїх. Ні, не просто подібні, а точнісінько такі ж! Не було в світі самотнішого за Альфонса, коли сам-один, потай від усіх, укладав план нового злочину. То була безнадія, гірша за нерозділене кохання: взаємності прагнеш бодай від людини, а тут були самі мрії, від яких і відступитися несила, і ловити в цьому світі марно, бо заздалегідь знаєш, що здобич вигулькне в останню мить. От і я — розуміла, що його втеча принесе мені лише сором, і все ж будувала замисли, безнадійніші за кохання без взаємності… Ні, не заради його вдячності я це робила.
М о н т р е й. Значить ось що відчуває той, кому соромно глянути людям у вічі! Не дивина. Промкнешся крізь сіті закону — не матимеш друзів до скону. Так твій батько казав. Хіба ж міг він уявити, що його власній дочці випаде така доля!
Р е н е. Саме тоді я й відчула: розірвати наші узи не в людській силі. Відчула міцніше, ніж в його обіймах.
М о н т р е й. Невже ти аж так його кохаєш, що не можеш його покинути? Ти мене не переконала. Кажеш, на все готова заради кохання? Я б сказала — заради власних порожніх вигадок. Ну подумай, Рене, той твій чоловік — хіба він тебе кохає? (Ущипливо.) Між нами кажучи, хіба він узагалі людина?
Р е н е. Людина чи ні, а він мій чоловік.
М о н т р е й. Так про кохання більш не кажемо, тепер посилаємося на подружню доброчесність.
Р е н е. Власне, мене вчили доброчесності, саме ви, мамо.
М о н т р е й. У твоїх вустах слово «доброчесність» звучить на диво розпусно. Як це так? Я давно звернула на це увагу. Коли йдеться про Альфонса, найчистіші в світі слова стають чорніші ночі. Чорніші китайського лаку.