Р е н е. Ні…
М о н т р е й. Тринадцять років ти раз по раз складаєш у кошик варення та інші ласощі, щоб навідати Альфонса у в’язниці, і це тобі не набридає. Не можу не визнати: все каже про справжність твоїх почуттів. А найдивніше, що за всі тринадцять років ти ніколи не виказала жодної ознаки нудьги. Щойно з побачення, ти вже мрієш про наступне, наче на природу збираєшся, й міркуєш, що б такого наготувати.
Р е н е. Ваша правда. Я дуже не хотіла, аби чоловік помічав, що я старію. А так ми бачимося двічі-тричі на місяць, от він і не звертає на це уваги.
М о н т р е й. Але тепер усе скінчилося. Минулого місяця Установчі збори скасували ув’язнення за королівськими указами. Закон і порядок, у які я вірила стільки років, мертві. Не сьогодні-завтра злочинці й божевільні опиняться на волі… Ти через це більше не навідуєш Альфонса?
Р е н е. Тепер це не потрібно. Досить чекати — і він прийде.
М о н т р е й. Розумно… Бачу, в тобі щось змінилося.
Р е н е. Мабуть, я врешті-решт стомилася. І зістаріла. Та й як не змінитися людині, коли змінився цілий світ!
М о н т р е й. А все ж відтоді, як ти припинила збирати кошики з харчами й засіла за шитво, ти вочевидь нудишся.
Р е н е. Мабуть, справа у весні, мамо. Паризька весна, якої колись несила було дочекатися, яка надходить в одну ніч, наче повінь, тепер мені зовсім чужа. Коли через власні роки навіть весна не в радість і байдуже, що веселиться весь світ, краще сидіти вдома й вишивати — може, хоч у шитві буде щось весняне.
(Входить Анна.)
А н н а. Оце то так — навіть Шарлота не виходить зустрічати. Може, приєдналася до походу на Версаль трударів, що вимагають хліба?
М о н т р е й. Овва, Анно! Що трапилось?
А н н а. Зайшла попрощатися. А якщо вдасться, то й вас, мамо, намовити з собою.
М о н т р е й. Отак ні сіло, ні впало? Попрощатися, кажеш? А куди це ти зібралася?
А н н а. Ми з чоловіком їдемо до Венеції.
Р е н е (у перший раз підіймає очі від шитва; пошепки). До Венеції…
А н н а. Ні-ні, сестро. До тієї давньої подорожі ніякого стосунку. Чоловік придбав у Венеції особняк, і ми негайно туди переїжджаємо.
М о н т р е й. А ваш чудовий дім, а посада при дворі? Як це — все кинути та їхати на чужину?
А н н а. Якщо згаяти час, узагалі хтозна-що може статися. Мій чоловік — людина далекоглядна, на його думку, мрії аристократії про якісь зміни на краще — то маячня, з якою він не хоче мати нічого спільного. А залишатися тут далі просто небезпечно. Та ви ж, мамо, й самі все знаєте. Граф Мірабо наполягав, щоб король виїхав за кордон, та марно — граф Прованський відрадив. Чоловік, до речі, теж вважає, що нині його величності саме час на еміграцію.
М о н т р е й. Але тимчасом король нікуди не їде.
А н н а. Такого забарливого короля Франція ще не знала.
М о н т р е й. І все ж, поки король тут, ми теж залишаємося.
А н н а. Яка ви роялістка! Мамо, жарти набік! Зараз тільки здається, ніби все спокійно, а що буде далі, хтозна. Чоловікові недавно наснилося таке, що він вирішив: усе, пора їхати. Уявіть собі, на площі Згоди — море крові.
М о н т р е й. Коли навколо коїться таке, треба добре роздивитися навсібіч, перш ніж рушати з місця. Мені, наприклад, видається, що мені судилася мирна старість. Якби твій батько був живий, було б чого турбуватися. А так — хай би там як скаженів народ, кому потрібна підстаркувата вдова! Навпаки, відколи світ перевернувся, усі забули про Альфонса. Має рацію той, хто не метушиться, не стає ні на чий бік, а ладнає з усіма.
А н н а. Дивіться, мамо, буде вам те, що графині де Сен-Фон!
М о н т р е й (сміється). Де ж мені рівнятися з пані де Сен-Фон! Така славна смерть не для мене.
А н н а. Цими днями саме її роковини. Якраз минулої весни в Марселі почалася смута…
М о н т р е й. То ті всі плітки — правда?
А н н а. Ті плітки, що про графиню, — правда, хоч які неймовірні. Саме тоді їй набрид Париж, і вона перебралася в Марсель. Ночами вона перебиралася на повію й продавала своє тіло корабельникам. А на ранок поверталася до свого палацу й викликала золотих справ майстра, щоб у кожен зароблений за ніч мідяк вставив коштовний камінь. Графиня мріяла обшити такими монетами сукню зверху донизу й з’явитися в ній у Парижі.
М о н т р е й. У її віці навряд чи вдягнеш надто відкриту сукню. А щоб обшити закриту, чимало довелося б потрудитися.
А н н а. Певної ночі знялася колотнеча. Десь у темному завулку нашу перебрану повію огорнув натовп, і вона разом з усіма затягла ту саму пісню…
(Шарлота у жалобному вбранні входить із-за лаштунків зліва і слухає.)
М о н т р е й. Знаю-знаю: «На ліхтарі аристократів!»
А н н а. Отож, вона крокувала, співаючи на весь голос «На ліхтарі аристократів». Аж тут налетіла поліція, зчинився переполох, і графиню затоптали на смерть. Світало. Заколотники підібрали тіло, вклали на дверну стулку і з голосінням понесли вулицями — народну богиню, величну жертву. А поет-самоук, з тих, котрих повно в кожнім кварталі, склав пісню «Осяйна повія», яку підхопили геть усі. Ніхто й гадки не мав, хто вона така.