У непевному передденному світлі труп графині де Сен-Фон нагадував дохлу курку, зате його кольори — крові, білої плоті й синців — прислужилися потім для прапора. А коли розвиднілося, з-під товстого шару білил прозирнула зів’яла шкіра, й на очах у враженого люду тіло молодиці на ношах перетворилося на труп старої. Проте, для них вона так і залишилася осяйною, хоч насправді мала зморшкуваті стегна й шкіру, наче общипану. Труп пронесли через усе місто до моря. До Середземного моря, якому старість тільки додає блакиті, а смерть — розмаху хвиль… Ви ж-бо знаєте, саме з цього й почалася революція.
(Пауза. Шарлота виходить.)
Р е н е. Отож ти їдеш до Венеції, до того мертвого моря.
А н н а (здригнувшися). Ну що ти таке кажеш! Адже ми якраз їдемо жити.
Р е н е. Як ти завжди клопочешся, аби жити! Зроду така була. Та насправді життям тебе завжди надихає хтось. Так, твій виїзд до Венеції дійсно не має жодного стосунку до тієї давньої подорожі. Адже в тебе немає спогадів, уривки твого життя не зв’язані єдиною ниткою.
А н н а. А ти, сестро, воліла б, щоб я все пам’ятала? Власне, коли спогади потрібні, я їх завиграшки знаходжу. А от у весь інший час вони мені не заважають. Це радше в тебе, Рене, немає спогадів. З ранку до ночі, від першого до останнього дня перед тобою нерухома біла стіна. Якщо надто довго на неї споглядати, видивишся і чорні сліди запеченої крові, і дощові патьоки, немов від сліз, але насправді то завжди та сама стіна.
Р е н е. Справді, я дивилася завжди на одне. Тиховодь непроглядну, глибочінь незглибиму, відхлань бездонну. Така моя доля.
А н н а. Тому-то тобі й згадати нема чого. Завжди одне й те ж.
Р е н е. Мої спогади — ніби комаха в бурштині. Не як твої, що наче мінливі тіні на воді. Ти сказала дуже слушно. Мені мої спогади заважають, та ще й як.
А н н а. Отож-бо. До того ж з них зроджуються ревнощі. І на моєму обличчі ти читаєш два спогади, особливо тобі ненависні. Про те, чого в тебе ніколи не було, — Венецію і щастя.
Р е н е. Венеція… щастя… Так, цих комах у шмат бурштину не замкнеш. Хоч, власне, я ніколи нічого такого й не бажала.
А н н а. Це не більше, ніж слова.
Р е н е. Та ні, з роками я зрозуміла свої бажання. Ще зовсім юною я гадала, що бажаю того, чого й ти, таких самих спогадів… Про Венецію, про щастя… Але те, що зберегла моя пам’ять, комахи в моєму бурштині, — не Венеція й не щастя, це щось страшне, невимовно страшне. Не про це я мріяла в юності, такого навіть уявити не могла. І тільки під старість почала розуміти. Либонь так улаштований світ: треба наразитися на те, що для тебе найстрашніше, аби втямити: саме цього потай і жадало твоє серце! І тільки це й залишається в пам’яті, тільки таке втрапить усередину твого бурштину. З цього, як із зернятка, виростає плід, що не приїдається й за тисячі разів.
М о н т р е й. Та ну, Рене, це не обов’язково. Буває, з роками надходить пора мирного щастя. Скажімо, коли кілька днів тому прийшов лист від Альфонса, навіть у мене серце тьохнуло. Він знає, що невдовзі буде на волі, й ні на кого не тримає зла. Ба навіть на мене. Пише, у в’язниці заприязнився де з ким із революціонерів, так що в разі скрути буде кому замовити за мене слівце. І справді, світ перевернувся! Хоча я завжди знала, що десь на споді його серця таїться доброта, немов непомітне людському оку джерело.
А н н а. Свого часу ваші, мамо, добрі слова якраз і заманили Альфонса в пастку.
М о н т р е й. У свою доброту я не вірю, але в чиюсь — залюбки. З цим легше живеться.
А н н а. Ну то повірте в мою. Я не пропоную вам вирушати завтра, але післязавтра ми з чоловіком їдемо, то вже зважтеся на щось. А не наважитеся зараз, то потім приїздіть до Венеції.
М о н т р е й. Спасибі на доброму слові. Але дай трохи подумати. Старі люди, знаєш, непоспішливі.
А н н а. Тільки не думайте надто довго, бо буде пізно.
М о н т р е й. Не хвилюйся, я не сидітиму, поки прийде лихо.
А н н а. Прощавайте мамо, прощавай Рене.
Р е н е. Бувай, Анно.
М о н т р е й. Щасливої дороги! Привітай від мене графа.
А н н а. Обов’язково.
М о н т р е й. Шарлото!
(Шарлота входить і відпроваджує Анну зі сцени. Пауза.)
М о н т р е й. Шарлото!
(Шарлота знову з’являється на сцені.)
Ш а р л о т а. Слухаю, пані.