М о н т р е й. У нас ніхто не помер. А ти в жалобі.
Ш а р л о т а. Так, пані…
М о н т р е й. А-а, розумію. Зараз же роковини пані де Сен-Фон, твоєї попередньої господині. Співчуваю твоїм намірам, але, наскільки пам’ятаю, ти її аж так терпіти не могла, що втекла до мене. І раптом така відданість?
Ш а р л о т а. Так, пані…
М о н т р е й. Що це ти все «Так, пані», «Так, пані»? Гадаєш, я повірю, що в твоєму віці ти тушуєшся, ніби селючка? У ці дев’ять місяців після падіння Бастилії, світ неначе з глузду з’їхав, то й ти, я дивлюся, нахабнієш. А відколи голота з Сент-Антуанського передмістя рушила на Версаль вимагати хліба, ти взагалі стала безцеремонною. Але навряд чи ти знайдеш собі місце в юрбі обірванців, що крокують містом: надто вже звикла за двадцять із лишком років до заможності, для цього й грошенята збирала на старість. Чи може, тебе надихає приклад пані де Сен-Фон, і вабить доля підробної народної героїні, липової мучениці?… Либонь, заздриш її загибелі — осяйної, хоч і в чужому вбранні?
Ш а р л о т а (зібравшись із духом). Так, пані!
М о н т р е й (зі сміхом). Ну, гаразд. Носи собі хоч жалобу, хоч що. Однаково твої жалоба та скорбота — несправжні, значить, не наврочать.
Ш а р л о т а. Так. Дякую, пані.
М о н т р е й. То ти любила покійну пані де Сен-Фон?
Ш а р л о т а. Так.
М о н т р е й. Більше від мене, твоєї нинішньої господині?
Ш а р л о т а. Так, пані.
М о н т р е й. Отакої, до революції ти мені так не відказувала. Щось усі стали надто правдиві… Дивись-но, хтось до нас завітав.
(Шарлота виходить. Рене підводиться. Шарлота повертається з баронесою де Сіміан. Та в монастирському вбранні.)
Та це ж баронеса де Сіміан! Скільки води спливло!
Б а р о н е с а (вона сильно постарішала). Так, давно я у вас не бувала. Вітаю, пані Монтрей, добридень, Рене!
М о н т р е й. Чому зобов’язані?..
Б а р о н е с а. Мене запросила Рене.
М о н т р е й. Ах, Рене…
Р е н е. Спасибі, що прийшли.
Б а р о н е с а. Біля брами я зустріла твою сестру. Вона, здається, їде до Італії…
М о н т р е й. Принаймні так вона сказала.
Б а р о н е с а. Рене, я рада, що ти зважилася. Я давно на це сподівалася.
М о н т р е й. Зважилася? На що б це?
Р е н е. Мамо, я вирішила не радитися з вами, а звернутися просто до тітоньки де Сіміан. Вона приймає мене в свій монастир.
М о н т р е й (вражено). Що?! Ти хочеш піти від світу?
Р е н е. Так.
М о н т р е й. Та ти що!.. Баронесо де Сіміан, даруйте. Красно дякую за люб’язність, але коли йдеться про долю дочки, я маю у всьому розібратися. А я ж уперше про це чую! Як це — тепер, коли її чоловік не сьогодні-завтра вийде на волю…
Б а р о н е с а. Ви маєте рацію. Поговоріть удвох, а я зачекаю в сусідній кімнаті (прямує за лаштунки направо.)
Р е н е. Стривайте!
М о н т р е й. Рене…
Р е н е. Хай тітонька залишиться й почує все. До того ж, я двадцять років радилася з нею про Альфонсові справи, то що вже зараз таїтися…
М о н т р е й. Так-то воно так, але…
Р е н е. Тітонько, прошу, не йдіть.
М о н т р е й. Коли між вами така згода, то й я скажу напрямки, що думаю. Та спочатку, баронесо де Сіміан, коли ваша ласка, скажіть, з чим саме звернулася до вас Рене?
Б а р о н е с а. Власне, ні з чим особливим. В останній місяць Рене часто бувала в мене, ми багато розмовляли. І я пообіцяла допомогти, якщо вона остаточно вирішить піти від світу.
М о н т р е й. Значить, в останні тижні, коли ти перестала навідувати Альфонса й так захопилася шитвом, ти обдумувала це рішення?
Р е н е. Ні, я думала про це довго, дуже довго. Просто тепер рішення визріло.
М о н т р е й. Саме тепер, коли Альфонс от-от звільниться?
Р е н е. То була лише остання крапля. Досі бажання піти в монастир змагалося в моїй душі з бажанням бачитися з чоловіком. Після кожного побачення я вирішувала, що наступне буде останнім, потім знову не витримувала… І все ж думка залишити світ охоплювала моє серце все більше — як повінь розмиває береги.
Б а р о н е с а. Бог бачив тебе з небес і, мов рибалка, закинув незриму волосінь. І спіймав тебе. Не раз віддалялася ти від нього, бо він попускав, але насправді завжди знала: рано чи пізно тобі не втекти. Під божим оком, наче під призахідним сонцем, ти тремко зблискувала лускою, й сама прагнула зловитися.
Тисяча очей божих дивляться в світ, немов тисяча наглядників, незрівнянно суворіших за королівську сторожу, від них не сховається жоден потаєний закуток людської душі. Терпіння боже невичерпне, він чекає, поки душа сама прийде в його сіті, щоб перепровадити її до своєї осяйної в’язниці, до блаженної келії.
Соромно визнавати, але я сама почала усвідомлювати промисл божий лише під старість, в останні роки. Якою бідною на розум я була раніше, коли зображала побожність та милувалася з власного благочестя!