Б а р о н е с а. Ще який гріх! Не тільки власну душу заплямувати, але й інші затруїти — що ж це, як не гріх!
Р е н е. Який гріх тяжчий — батожити до крові повій та жебрачок, чи написати таку книгу?
Б а р о н е с а. Обидва однакові. Гріховні помисли не кращі, ніж гріховні вчинки.
Р е н е. Але ж вчинки Альфонса скінчилися, коли його ув’язнили. А от гріховним помислам він віддався цілковито, коли писав свою книгу, правда?
Б а р о н е с а. Люба моя Рене. Це в монастирі устав відвертає від гріха і тіло, й душу, й викорінює зло. А у в’язниці Альфонс не міг чинити злодіяння, зате душею приліпився до самого коріння гріха.
Р е н е. Ні-ні, це не так! Альфонс, якого я знала, пішов від мене у зовсім інший світ.
Б а р о н е с а. Так, у пекло!
М о н т р е й. Ну гаразд, написало це створіння якусь байку, то й що? Колись і я наслухалася до пліток і думала, що писати та розповсюджувати непутящі книжки гірше всякого злочину, бо той як не залагодити, то замовчати можна. А тепер думаю інакше. Книжку кинув у вогонь — і нема. Злочин залишає слід. А от написане слово, якщо його не прочитали, зникає безслідно.
Р е н е. Якщо не прочитали… Але ж я прочитала.
М о н т р е й. Ти одна, та ще й дружина автора.
Р е н е. Я одна, але дружина автора. Жюстина, добросерда, вразлива, зажурлива — зовсім не така, як її кокетка-сестра, бо сором’язлива та цнотлива. Чутливі великі очі, білосніжна шкіра, тендітна постать, сумний голосок… Альфонс ніби змальовував мене саму в юності. І тут мені подумалося: чи не для мене написав він цю історію жінки, яку через доброчесність спіткала лиха доля? Пам’ятаєте, мамо? Тринадцять років тому, в цій самій залі, я затіяла з вами ту ганебну сварку й услід за пані де Сен-Фон сказала: «Альфонс — це я».
М о н т р е й. Так. Твої слова наче й досі бринять у мене в вухах: «Альфонс — це я».
Р е н е. Так от, я помилялася. То було зовсім недоречно. Правильно так: «Жюстина — це я!» Під час ув’язнення Альфонс думав і думав, писав і писав, аж поки замкнув мене у свій витвір. І я, і всі з-поза тюремних стін опинилися в цій темниці. Через нього все наше буття, усі незчисленні страждання перетворилися на дріб’язок. Ми жили, рухалися, журилися, ридали — і лише заради того, щоб чиясь страшна оповідка мала успіх.
Ну, а Альфонс… коли я прочитала його роман, мені сяйнуло: так ось чим він займався у в’язниці! Бастилію зруйнували ззовні, а цей чоловік подужав тюрму зсередини без жодних знарядь. Сила, яка розпирала його, рознесла темницю вщент. А далі він залишався там уже з власної волі. Мої вічні страждання, плани його втечі, незчисленні супліки, хабарі тюремникам, петиції до начальства — то була просто мишача метушня.
Альфонс відчув: гріх плоті марний, бо насолода від нього нетривка. І, невдоволений, замислив спорудити нетлінний храм пороку. Перебудувати світ так, щоб на зміну порізненим злочинам прийшла звичка до зла, на місце поодиноких діянь — закон, замість швидкоплинної ночі насолоди настала довічна ніч, а рабство нагая стало царством нагая. Той, чия душа лежала лише до руйнації, звернувся до творення. В ньому зародилося щось незглибиме, втілення зла, виріс кристал найчистішого зла. А ми з вами, матінко, живемо тепер у світі, що його створив маркіз де Сад.
Б а р о н е с а (хреститься). Ну що ти таке кажеш!
Р е н е. Я завжди йшла за душею Альфонса. За його тілом. І була готова йти за ним, куди б він не попрямував. Аж раптом його руки обернулися на крицю й понівечили мене. У цієї людини більше немає душі. Той, хто написав таке, має не людську душу, а щось зовсім інше. Чоловік, що самохіть відкинув свою душу, весь світ людей упровадив за сталеві ґрати. А сам походжає навколо та ключами брязкає. А більше ні в кого ключів нема. Мені до них уже годі дотягтися. Ба навіть простягати руки крізь ґрати, марно благаючи про милосердя, сил бракує. Як же світло по той бік ґрат — де ви, мамо, де ви, тітонько. Він теж там — найвільніший з людей. Обійняв усі часи й землі, зібрав усе зло докупи, добувся нагору й от-от дотягнеться пучками до самої вічності. Альфонс збудував чорні сходи до раю.
Б а р о н е с а. Бог зруйнує його жалюгідні сходи.
Р е н е. А може, сам бог і доручив Альфонсові цю роботу. Ось я й вирішила залишок життя в монастирі докладно розпитувати бога.