М о н т р е й. То ти все ж…
Р е н е. Так, усе вирішено.
М о н т р е й. Навіть якщо зараз тут з’явиться Альфонс? Ти ж чекала на його звільнення дев’ятнадцять років!
Р е н е. Навіть це не змінило б мого рішення. Альфонс. Дивовижнішої людини мені не спіткалося зроду. З осереддя зла він видобув світло, з бруду виробив святість, вдягнув обладунок, гідний його славного роду, й перетворився на лицаря без страху і догани. Альфонс озорює весь світ фіолетовим сяєвом, і воно примарно відблискує на його броні. Руда від крові сталь змережана арабесками з троянд, замість фестонів — зашморги. Величезний щит розжарений, шарлаховий, мов обпечена жіноча шкіра. Роги шолома зі шляхетного срібла повили людські муки, людські страждання, людський стогін. Лицар звів меч, пересичений кров’ю, й виголошує мужні слова обітниці. Золотаве волосся вибилося з-під шолома та облямовує німбом його бліде обличчя. Незламний панцер схожий на срібне свічадо, що затуманилося від подиху. Досить лицареві, знявши харалужну рукавицю з тонкої й білої, мов у жінки, руки, торкнутися чийогось чола, як навіть до найбільш непомітних і безталанних повертається мужність, і вони крокують за ним на поле битви крізь світанковий смерк. Лицар злітає. Здіймається високо в небо. На срібному нагруднику після кривавої січі знаходять місце для учти мільйони безмовних полеглих. Крижана міць лицаря повертає білину закривавленим лілеям. Його білий кінь, поплямований кров’ю, розправляє груди, могутні, наче в корабля, й летить усе вище в посічене блискавками вранішнє небо. Цю мить небо розколюється, нестримною повінню рине божественне світло й засліплює кожного, хто наважився глянути. Альфонс… Певно, він дух того світла. (Входить Шарлота.)
Ш а р л о т а. Маркіз де Сад. Накажете запросити?
(Усі мовчать.)
То просити, чи як?
М о н т р е й. Рене…
Б а р о н е с а. Рене…
Р е н е (після довгої паузи). А який він на вигляд, Шарлото?
Ш а р л о т а. Вони ж чекають за дверми. Так запросити?
Р е н е. Я запитала, який він на вигляд!
Ш а р л о т а. Так змінилися — не впізнати. Плащ чорний, суконний, на ліктях латки, комір на сорочці брудний, аж страх. Перепрошую, навіть була подумала, жебрак який старий. А вже розтовстіли як! Обличчя бліде, роздуте, такі грубі, що одіж ледве сходиться, либонь і в двері не пройдуть. Очі бігають, підборіддя труситься, що кажуть, не розібрати, бо зубів обмаль, та й ті зіпсуті. Але назвалися статечно, як бувало. «Ти що, — кажуть, — Шарлото, не пам’ятаєш мене?» А тоді отак слово по слову: «Я маркіз Донасьєн-Альфонс-Франсуа де Сад».
(Усі мовчать.)
Р е н е. Хай іде, звідки прийшов. Скажи йому: «Вам більш ніколи не побачити пані маркізу».
(Завіса.)
31 серпня 1965 р.