Пані Монтрей знала, до кого звернутися. Коли вона шукала когось, для кого «ну, це… ну, ви розумієте» — щось рідне, а маркіз — зрозумілий, немов близька людина, годі було оминути мене. Досі вона мене цуралась, аби не заплямуватись, а от як стало скрутно, то запрошує…
Б а р о н е с а. Прошу, не кажіть так про пані Монтрей. У розпачі вона закликала на допомогу і вас, і мене — як ви кажете, порок і святість, тож зробімо все, що в наших силах.
(Входить пані Монтрей.)
П а н і М о н т р е й. Прошу вибачити, я змусила вас чекати так довго! Графине де Сен-Фон, баронесо де Сіміан, як я рада, що ви відгукнулися! (Знаком відсилає Шарлоту.) Я бачу, графине, ви з проїздки.
Г р а ф и н я. Мій кінь сьогодні просто несамовитий. Це з ним трапляється, хоча, на щастя, рідко. Мені не вдавалося його вгамувати ні острогами, ні стеком — у тварині наче палало невгасиме полум’я. Кінь грає, золота насічка на сідлі зблискує — навіть стайничий завважив, що я схожа на прадавню амазонку.
М о н т р е й. Я в захопленні від вашої мужності. У нашій стайні є такий баский кінь, що ніхто не може дати йому раду.
Г р а ф и н я. Ви маєте на увазі рисака чи білого? Мені довелося самій у цьому розібратися. Адже конюхи ладні лише з дівчатами любитися та куняти. Щоправда, вони так упадають коло цього солодкого мистецтва, бо мають за приклад панів. Дехто з останніх, до речі, навіть надуживає привілеїв старовинного роду, чи не так? Начищає до блиску, сказати б, руді від крові меч, обладунок і шолом предків, але лише для того, щоб крізь іржаві розводи розгледіти віддзеркалення оголених жінок…
М о н т р е й. Цебто доброчесність більше притаманна конюхам, аніж аристократам? У наші часи негідність серед знаті як ніколи наражається на нападки простолюддя, але, гадаю, саме через те, що дворян мають у народі за взірець доброчесності.
Г р а ф и н я. Ні, плебеям набридли чесноти, от вони й намагаються засвоїти порок, що досі був привілеєм панів.
Б а р о н е с а. Не треба сперечатися — ми тут не для цього. Пані Монтрей, усі знають, наскільки ви добропорядна й розважлива, ніхто б не насмілився згадати вас недобрим словом. Вочевидь, воля божа була наділити таку людину розпусним зятем і приректи на муки. Дайте собі розраду, розкажіть усе, як є. А ми обіцяємо зберегти почуте в таємниці.
М о н т р е й. Дякую на доброму слові, пані де Сіміан.
Тепер це майже не до віри, але коли дочка одружувалася з Альфонсом, він мені дуже сподобався. Хіба що трохи легковажний, але такий освічений та обхідливий! А Рене як кохав…
Г р а ф и н я. До того ж через цей шлюб ви поріднилися з королівським домом Бурбонів, чи не так?
М о н т р е й. Так, але я не про це. На початку, в замку Ешофур, мій зять мене попросту причарував. Як було втішно! Альфонс улаштовує вистави. Ми — мої дочки і я — в них граємо…
Б а р о н е с а. О-о, як я вас розумію! Альфонс був лагідний та милий, скільки я його пам’ятаю. Якось у садку я поранилася трояндою. Він не тільки витяг мені з пальця колючку, але й висмоктав кров із ранки.
Г р а ф и н я. Уже тоді йому подобався смак крові.
Б а р о н е с а (обурено). Та ви з Альфонса просто вампіра робите!
Г р а ф и н я. А що, кожен знає, які вампіри лагідні та чарівні.
М о н т р е й. Годі, не треба сперечатися. Хоч як гудити зараз Альфонса, його душа не зміниться.
Навіть у той час, коли ми грали в його виставі, він учащав до Парижу, нібито в справах, а сам, як я пізніше дізналася, відвідував жінок… ну, певної професії…
Г р а ф и н я. Ви хотіли сказати, повій.
М о н т р е й. Ви сміливиця, а в мене язик не повертається на такі слова. Отож Альфонс віддавався розпусті з жінками цього ґатунку. Але то півбіди. Якби я навіть дізналася, що зять у мене блудник, то переймалася б судженням світу, та й годі. Вся правда — що тепер таїтися — відкрилася мені, коли всього через п’ять місяців по весіллі Альфонса раптом ув’язнили у Венсенському замку. Який жах! Я готова була на що завгодно, аби тільки не дізналася моя Рене. Правдами й неправдами я визволила його за два тижні — частково заради доньки, частково через сподівання, що це просто гріх молодості, що зять розкається. Адже Рене всім серцем любила й поважала чоловіка.
Та ба! Що далі, то ясніше я розуміла: то аж ніяк, ні-ні, ніяк не гріхи молодості.
Б а р о н е с а. Я так вас розумію.
М о н т р е й. Відтоді ось уже дев’ять років я веду безнадійну боротьбу за добре ім’я Альфонса, добре ім’я доньки. Я відмовляю собі в усьому, наробила боргів, аби нові й нові вихватки Альфонса сходили йому з рук. А що ж родина де Садів? Старий граф давно перестав дивуватися вчинкам сина — тільки гнівався та картав його. Врешті, п’ять років тому він помер. Мені серце краяло дивитись, як побивався Альфонс. Інколи потаєні в глибині його душі доброта й чистота пробивалися назовні, мов джерело, й годі було сумніватися, що вони йому властиві. Такі хвилі вселяли надію. Але наступне безпутство каламутило джерело, й невідомо було, чи колись воно почистішає знов. А Альфонсова мати? Ця холодна істота без крихти материнських почуттів від дванадцяти років у монастирі. Навіть коли Альфонс одружувався, вона й не подумала продати бодай один з