діамантів, яких мала вдосталь. Так я і стала за доглядальницю молодикові, що обтяжував власних батьків. Коли він захопився до безтями актрисою Колет, мені вдалося якось утамувати його пристрасть. Коли чотири роки тому скоїв безчинство в селищі Аркей, я виблагала в короля указ про помилування, так що Альфонс відбувся сімома місяцями ув’язнення. А вже чого коштувало, щоб не пішли плітки!
Б а р о н е с а. А що сталося в Аркеї?
(Сен-Фон перебільшено розмашисто розтинає стеком повітря.)
А-а, розумію…
М о н т р е й (з гіркотою). Від вас ніщо не сховається, графине.
Чотири роки тому він знайшов у Аркеї якусь жебрачку й повівся з нею брутально. Той випадок не йде в жодне порівняння з останнім, але про нього, не знати як, довідалася донька. Для неї відкрилося жахливе справжнє обличчя Альфонса. Рене, незрівнянну в своїй доброчесності й закохану в чоловіка, це не зламало, у ній нічого не змінилося й досі. Але останній випадок… О, я розуміла, наскільки марні мої сподівання, але мусила рятувати Альфонса — заради доньки, тільки заради неї… Та на цей раз, на цей раз (плаче) я нічого не можу вдіяти.
Г р а ф и н я. Здається, герб роду де Садів — двоголовий орел. Орел маркіза де Сада завжди високо підносить обидві голови. Одна — це гордість роду, що йде корінням у дванадцяте сторіччя, друга — порок, древніший за саму людину. Пані Монтрей, дев’ять років ви б’єтеся, щоб знищити одну голову та врятувати другу. Але тільки марнуєте сили на цьому бойовищі. Живі можуть бути лише обидві голови. Адже вони належать одному тілу.
М о н т р е й. Альфонс хворий. Якщо відвернути від нього осуд світу й водночас терпливо лікувати недугу, колись, із ласки божої, неодмінно надійдуть мирні й щасливі часи. Рене такої ж думки.
Г р а ф и н я. Не клич лікаря до того, кому мила хворість йóго. Насолода — питома властивість болещів маркіза. Якою б осоружною не видавалася хвороба стороннім, за шпичаками криються троянди.
М о н т р е й. А я ж-бо давно здогадалася, який він! Рясні плоди, налиті нині отруйним соком, тоді були недозрілими зав’язями. Чому ж я не зірвала їх!
Г р а ф и н я. Якби ви їх зірвали, маркізу було б не жити. То помаранчі, всередині яких без упину струмує його червона кров. Розумієте, пані Монтрей? Наслухайтеся до моїх слів, бо я таки щось важу в царині пороку. Порок — це край, де споконвіку є все й не бракує нічого. Там є хижі пастухів і вітряки, струмки й озера. Але не така то вже й мирна країна: там провалля, де земля вивергає сірку й вогонь, і дикі пустелі, й нетрі, населені звірами, й занедбані колодязі… Розумієте? Цей край дарований людині небом від народження, а якщо там зустрічається щось неждане, не думайте, що воно прийшло ззовні. Я знаю точно, бо з власного досвіду: в дитинстві, ба навіть у юності, на світ дивишся наче через підзорну трубу, але в такий спосіб (показує стеком) — крізь ширше скельце, бо так учать батьки й усі довкола. Крізь ту трубу, в яку доброчесність та звичаї наказують дивитися саме так, бачаться гарненький моріжок на галявці біля дому, любі квіточки. Дитина вмиротворена: вона живе в чудовому крихітному світі. Вона росте — галявка розширюється, квіточки підростають, але єдине, чого вона бажає,— жити тихо, як усі навкруги.
… Проте певного дня, люба пані, зненацька стається щóсь. Без остороги, без знаку — настає, та й годі. Людина відкриває, що справжній світ бачиш, як дивишся в підзорну трубу навпаки — крізь менше скельце, й усе перевертається в її житті.
Запевне, і для маркіза де Сада якось, не знати коли, надійшов отой день відкриття.
З’явилося в усій красі не помічене доти — сірка й вогонь у відлеглих ущелинах, закривавлені ікласті пащі звірів у нетрях, і він зрозумів: світ — то безмір, де є все, що завгодно. По тому маркіз, певно, не спіткав більше нічого, що могло б його здивувати. А той прикрий випадок у Марселі — далебі, це щось природне, цілком безневинне — наче хлопчина обірвав крильця в метелика.
М о н т р е й. Навіть ваше докладне пояснення мені не допомогло це зрозуміти. Без розуміння я й сновигала досі з клопотаннями туди й сюди. Бо єдине, що я справді розумію, — то честь.