— Здоров був, Барило! — скрикнув Кобза, протягуючи до старого руку. — Яка нечиста мати тебе сюди занесла?
— А тебе яка? — спитав дід, усміхаючись.
— Я тутечка не один, — прошепотів Кобза.
— І я не один!
— Хто ж ще з наших січовиків?
— Побачиш…
— Та й гарна ж молода! — стиха промовив Кобза, зітхнувши.
— Отакої ще! Ти ж жонатий?
— Ні… — одказав Кобза, понурившись.
— Як ні?
— Не питай…
— Тим-то, бачу, у тебе і очі рогом лізуть на чужих жінок?..
— Я думав, що кращої од моєї Зіньки на світі не було, аж бачу…
Кобза не договорив, бо пари танцюрів увійшли у залу, і він знову витріщився на молоду. Як проходила княгиня побіля того вікна, де стояв Кобза, то знов на його поглянула і так ласкаво, привітно, що здалось йому, ніби ще й усміхнулась…
Після того танцювали краков'яка і другі танці, а ото, як натомились, то шляхетство розійшлось по кружганках потягнуть люльок та посмакувать трунків, а пани і панянки, побравшись за руки, розходжували по залі. Молода княгиня поруч з якоюсь панею підійшла до того вікна, де стояв Кобза, і хоч розмовляла по-польськи, однак він усе зрозумів.
— Подивись, — сказала молода, показуючи на Кобзу, — який гарний козак.
— Гарні в нього очі, неначе гранати блищать, — одказала пані, пильно дивлячись на Кобзу, — тільки груба хлопська тваж [27].
— Така врода мені миліша, чим жіноча красота нашої шляхетної молоді.
— Глянь, глянь, як він на тебе дивиться! Ти його причарувала, він закохався в тебе!..
— Що ти вигадуєш, — одказала княгиня, почервонівши, — як-таки можна хлопові закохаться в княгиню, сього йому і на думку не спаде.
— Не знаєш ти, бачу, сих схизматиків, вони такі смілі і необачні, що не то закохаються у княгиню, а ще думають, що вони такі ж люди, як і ми!..
— Однак усе ж таки люди… Знаєш, що я тобі скажу? — княгиня понурилась. — Я превелика грішниця, мені жаль їх, жаль схизматиків. Патери кажуть, що менш гріха диявола пожаліть, як схизматика.
— Молись до найсвєнтшої матки, щоб вона, милосердна, одвернула тебе од сього великого гріха.
— Молюся, од щирого серця молюся, а як гляну на їхні муки, на їхню прихильність до своєї віри, то так мені зробиться важко на серці, що часом і сльозами вмиюсь…
— Бач, яка чула!..
Як шляхта трохи оддихала, знов почали вибрязковувать мазура. Люди, що поодходили, давили один одного, проштовхуючись до вікон.
Молодої вже не було в залі, оддихала вона на ганку, де зібрались магнати і значні пани і панни. Ніч була тихая, теплая, пахло бузком, конвалією, а наокруги ганку горіли каганці і розмальовані ліхтарі, скрізь порозвішувані на деревах.
Кобза з Остапом одійшли од вікна, спустились з гори і, обігнувши кружганки, притаїлись біля ганку.
Магнати вели розмову про політику: дуже сварились на запеклих схизматиків, за запорожців і нарікали на московського царя.
— Чого вже не роблю, — казав Єремія, — з тими гаспидовими схизматиками, а нічого не вдію: сотнями вішаю, четвертую, саджаю на палі, а вони ще гірш підіймаються, лютують. Щодня то там, то там убивають моїх жовнірів, захоплюють обози, підпалюють магазини з хлібом і припасами.
— Так саме і у нас, у Литві, — додав Олбрехт Радзівілл, — особливо ті диявольські пінчуки багацько лиха нам наробили. В Могильні замордували єзуїта Андрія Боболія; в Пінську і Янові вирізали усіх ксьондзів; в Несвіжі забили шість єзуїтів і багацько шляхти і жидів, у Новогрудках спалили єзуїтський кляштор разом з патерами.
— Пінчуки то все одна пся крев козацька, — сердито гримнув Єремія. — Якби на мене, то я всіх би на шибеницю, до останнього викоренив би.
— А хто буде тоді отбувать панщину? — загомоніли деякі пани…
— Латво [28] казать, усіх на шибеницю, — озивались другі. — Схизматиків до сто дзяблів, і прядива на вірьовки не настачишся!..
Молода княгиня скрикнула і з ляком зскочила з свого місця. За ганком щось гепнулось і затріщало, продираючись між кущами, а далі чутно було, як побігло з гори. Усі пани, скільки їх не було на ганку, хутко підійшли до молодої з запитанням, що їй прилучилось? Княгиня з переляку тріпотіла і зблідла як стіна.
— Хтось, — одказала вона, боязко озираючись, — із-за ганку зірвав з мого плеча шлюбову квітку!..
— Неслихане зухвальство, Єзус-Марія! — скрикнув Єремія, ударивши кулаком себе в груди. Потім узяв за руку княгиню і стиха промовив:
— Заспокойся, моя крулево, заспокойся; на дні морськім знайду винуватого і покараю, як ще нікого не карав!..