Тільки що вони поховались, як зашамкотіли кругом землянки гончі, гавкали, скавучали і, не находячи далі сліду, деякі порозбігались, а другі метнулись слідом назад. Жовніри, що йшли слідком, завернули собак, і вони знов закрутились побіля дуплуватого дуба, а одна, добігши до самого віконця, заскиглила і стала дряпать лапами і скребти землею. Горою, з краю балки, з жовнірами їхав верхи пан хорунжий.
— Чого вони так гвалтують? — спитав він сих жовнірів, що пробирались у балці.
— Кат їх батька зна чого, — обізвався передовий жовнір, — усе крутяться на однім місці, а чортма нікого, мабуть, натрапили на барсучий слід.
— Трубіть у роги, скликайте собак, — озивались з балки жовніри, — тутечки тільки даремно потратимо час.
Загуділи роги, поскликали собачню, а там затріщав хмиз під копитами, і через яку часинку все наокруги замовкло…
Потомлені козаки попростягались на долівці, а Марко витяг з пічурки глек з водою і клунок з сухарями.
— Снідайте, хлопці, що бог послав! — сказав він, ставлячи біля їх глек і кинувши клунок. — Другої потрави у мене нема, вибачайте.
Голодне товариство миттю випило воду і розхапало сухарі, аж торбинку пошарпали на шматки.
— А чи довго ж ми тутечки сидітимемо? — запитали козаки Марка, заморивши черв'яка.
— Поки утихомиряться ляхи, — одказав Марко.
— Куди ж ми рушимо? — питали деякі.
— От слухайте. Чотири милі звідси в пущах є острів, наоколо оточений заливом із Сули, болотом і драговиною. На тім острові в горі повикопувані глибокі і великі печери, у котрих, розказують люди, колись, ще за Владимира святого, ховався змій; з того часу і острів той прозивається Зміїним. Не один вік минув, а нікому ж то не доводилось бувати у тім урочищі: одно, не латво було його й знайти, а друге, коли кому й лучалось ненароком зблизиться до того острова, то з ляком тікали від його. Дак на сім острові, кажу, теперечки осадився з своїм загоном переяславський козак Кривоніс, той самий, може, чули, що хуторяни за його лютість прозвали Вовгурем, а його ватагу вовгурянцями. Він приймає до свого гурту, тільки не всякого, а з проби, щоб кожний мав таку силу, як і в його: хто обнесе тричі біля його куреня дві каменюки, кожна в десять пудів, той йому товариш, хто шість, той йому побратим. Так бачите, хіба тільки одного Кобзу прийме до свого загону; може б, і побратим йому знайшовся, так той ні до кого не пристає і до себе нікого не приймає. Та байдуже, знайдуться і окрім Кривоноса ватажки, та ще й не один.
— Хто ж нас на той острів проведе? — спитав Барило.
— Я вас проведу, мені не раз доводилось уже на йому бувати. Там теперечки і народу чимало зібралось. Порадимось, прийшла пора підійматься: мабуть, уже й Хмельницький з ордою з коша рушив.
— А може, вже й з ляхами б'ються, — додав Барило.
— На тім тижні я був у Переяславі, — казав Марко, — і дещо чув. З Варшави Барабашеві прийшов приказ, щоб він, посадивши реєстрових козаків на байдаки, поспішав ік Кодакам, на підмогу Стефанові Потоцькому.
— Як же воно буде, — загомоніли козаки, — наші кревні, православні, та й будуть биться проти нас, своїх братів?
— Тоді скажемо, як воно здіється, — одказав Марко.
— А багацько війська у ляхів по тім боці Дніпра? — спитали козаки.
— У двох гетьманів Потоцького і Калиновського буде тисяч з тридцять, та й у Хмельницького чимало того війська: одних братчиків п'ятнадцять тисяч та реєстрових козаків Полтавського, Миргородського й Гадяцького тисячі чотири буде.
— А скільки ще того народу з України понаходило, — додав Барило, — як комашня пруть на Запорожжя; та ще як і татари дадуть нам підмогу, то завдамо такого чосу ляхам, що й до нових віників не забудуть…
Марко витяг з кутка кілька шабель, пістолів, рушниць і сумки з порохом та кулями.
— Ануте, пани-молодці, — казав він, розкладаючи броню на долівці, — розбирайте, у кого нема, може, доведеться нам на дорозі спіткать ляхів, так щоб було чим оборониться.
Кобза взяв два пістолі і гвинтівку, а другі побрали й шаблі.
— Ну, теперечки на добраніч вам, спочивайте, хлопці, — сказав Марко, узявши свою торбу і глек, — а мені треба ще трохи декуди побрести…
— Що воно таке за чоловік? — спитав Барило Кобзу, як Марко виліз із землянки.
— Не вгадаєш, козаче, — одказав Кобза.
— Давно вже ти з ним спізнався?
— Торік.
— Що у його в торбі? Носиться з нею, як кіт із салом.
— Бодай тобі не довелось побачить!
— Диво, не чоловік; мабуть, він не то ляхів, а й самісінького чорта не злякається!