Пройшовши кілька гонів, Кобза став розпитувать, де Кривоносів курінь?
— Аж там, на самім кінці острова, — одказували люди, усміхаючись, — де печері, тамечки осадився він із своїми вовгурянцями та й глита ляхів, неначе той змій, що колись тутечки ховавсь та людей їв.
— Та кумедно ж і грається він з ляхами, — додавали другі, — неначе кіт з мишею.
— Хто ж тут у вас порядкує! — спитав Кобза.
— Нема ще нікого, — загомоніли козаки. — Кривоніс прийма до свого загону тільки богатирів, дак отеє теперечки збираємось обрать собі свого ватажка, так нема ж у нас на приміті такого, як би нам треба.
— Дурний, бачу, ваш. Кривоніс, — озвався Барило, — навіщо теперечки богатирів? — куля й вола повалить!
— Та вже ж його не навчиш, — бубоніли люди, — завзятий-таки він з біса чолов'яга.
Розпитавши дорогу, наші козаки, а за ними і другі, рушили до Кривоноса протоптаною стежкою…
XII
В найдальшім куті острова висока гора шпилем подралась до неба, а з того шпиля видко було Лубни і Київський шлях, що по той бік Сули простягся ік замку князя Вишневецького. У сій-то горі з-під кручі, неначе скеля, витріщились кілька печер, де колись, як розказують старі люди, ховався страшенний змій. Од сих печер полою розляглась чимала поляна, оточена лісом і густою заростю чагарника, а там знов круто спускалась гора і обривистим берегом оточувала широке плесо і байрак. На сій-то поляні розташувався Кривоніс із своїм загоном. Отаманів курінь стояв посередині, а наоколо містились, де припало, вовгурянці: хто збудував собі з лободи та з нехворощі халабудку, хто нап'яв на ратище кирею або свитину, а деякі, неначе звір'я, визирали з печер. Недалечко од куреня стриміли понаставлювані палі з залізними списами і шибениці. Більш, може, як двадцять чоловіка ляхів сиділо на тих списах, а деякі, зачеплені крюком за ребро, мотались на шибеницях. Всі вони були ще живі і в нестерпучих муках стогнали й кричали, благаючи, щоб їх дорізали, добили і збавили од лютих мук. Страшно розносився той галас по гаю і одкликався наоколо луною. На деревах теж висіло кілька трупів, неначе волові туші, обідраних ляхів; де з яких з живих здирали ще шкуру, і тими шкурами вовгурянці вкривали отаманів курінь і свої халабудки, щоб заборонитися від дощу.
Кривоніс сидів біля свого куреня, підкорючивши ноги, смоктав люльку і втішався, дивлячись на муки ляхів… Був з нього козарлюга забісований. Глибоко позападали у лоб його очі і хижо, нечоловічим поглядом визирали з ямок. Довгий, кістлявий ніс його якось погнуло набік, в бороду, і широку челюсть виперло наперед. Непідголене і розпатлане волосся, жорстке, як кнуряча щетина, стриміло догори і закривало лоб і товсту шию. Широкі плечі, високі груди виявляли в йому велику силу; з себе був високий, кістлявий, мов виплавлений з самого чавуну. Одягнутий він був як і прості козаки, тільки в жовтих чоботях на срібних підковах, мабуть, стягнутих з замордованого ляха.
Кожний з загону Кривоноса, що порались біля ляхів і швендяли по поляні, був з себе теж високий, гладкий, мордатий, вусатий і хижо виглядував спідлоб'я; видко було, що кожного прийняли до гурту з проби і недарма прозивались вони вовгурянцями…
Було ще рано, а народу вже чимало-таки зібралось біля Кривоносового куреня; не забарились і наші сіроми. Аж на виду змінились вони, глянувши на муки ляхів і почувши їхній галас. Хоч скривдили ляхи український люд і напоїли їх нестерпучою, однак не втішалися вони муками своїх ворогів, бо ще не загубили свого серця і не втратили жалю до ближнього, як дряпіжні ляхи і патери, що мордували неповинних собі на втіху і на зміну віри…