На другий день вранці увесь замковий майдан вкрився козаками і православним людом. Біля палацу постановили стіл з образами і запаленими восковими свічками; прийшли піп з дяками в усьому облаченні, і зібрались отамани і військова старшина. І ото зараз одправили благодарственний молебень за даровану господом побіду над ворогами…
Після молебню метнувся Павлюга і підійшов до налою, ведучи за руку княгиню, і тутечки зараз почали їх вінчать. Княгиня була убрана в українську одежу: в шовковій плахті, з малинового оксамиту шушуні [36], обгаптованому золотими поворозками, а на голові був парчевий дорогий очіпок, та ще обмотаний тонким, як павутина, серпанком. Тільки княгиня була дуже смутна: сльози лилися з очей її і обливали жемчуг і самоцвіти, що сіяли у неї на високих грудях. Павлюга пильно її розважав, а сам був такий бадьористий. Козаки, підморгуючи, казали проміж себе: «орел!»
Такої гарної, красивої пари, розказував панотець Ларівон, не приходилось йому на віку вінчати, і після сієї мови обтерся шовковою хусткою, що досталась йому після вінчання.
Як тільки звінчались, Павлюга вихопив свою шаблю і обернувся до козаків; а ті з жахом і мовчки дивились на свого отамана; у всіх похололо на душі, бо у кожного була перед очима жидівка.
— Пани-молодцІ! — крикнув Павлюга, показуючи на свою молоду. — Се перед вами не княгиня, а козачка, жінка моя; просимо поважать її, а коли який необачний скривдить її словом або поглядом, то я йому отсією шаблею теж одчешу голову, як учора Кривоніс одчесав голову жидівки…
— Ой отамане! Ой отамане! — загули козаки. Шапки полетіли угору, і молодих з шанобою ввели в палац, і весілля справили, як треба по козацькому звичаю: може, під сотню сопілок оддирали козаки тропака і гопака вприсядку; танцювали і під ту, що музика грає: свині житі… Були там і всякі панські шпундри і витребеньки, і хвиги-миги, і дуже добре частування…
Після вінчання бачили дехто із козаків, що якийсь старий чоловік з торбою за плечима підходив до панотця Ларівона під благословення, дав йому скількись шагів грошей на часточку, прохаючи пом'януть побитих козаків, а Павлюзі з жінкою переказать: «Нехай собі здорові будуть та шануються на все добре», і ото зараз кудись почимчикував… А йдучи бубонів собі: «Кривоніс… гаспидська у його душа… не здобровать йому, катюзі…»
Після того добре згодом була у Січі така чутка. Раз десь при війні старий чоловік, що носився з торбою, переказав Кривоносові пораду, що, де і як треба діять, бо дуже погане діло виходило од ляхів… Кривоніс не послухав тієї поради і багацько погубив козаків. А як Марко зустрів Кривоноса, то докоряв його за його негодящу пригодність і за його завзятість і харцизтво. Кривоніс, як скажена звіряка, кинувся на старого з шаблею, дак він ціпком своїм перебив у Кривоноса шаблю і так його оддубасив, що він після того тижня через два і дуба дав… Умираючи, Кривоніс хоч гірко каявся за своє люте завзяття, а все-таки казав, що віру і своїх людей щиро боронив од треклятих ляхів…
XIV
Що таке діялось і робилось на Подолі і на Волині, і як там люди бились і гризлись, як ті звіряки, — у далеку сторону України не доходило ніякої звістки. У тих містах, де тече річка Самара, і там, де протікають собі і другі річки: Вовча, Гніздка, Кочерга, Тирса, і побіля їх ростуть густі ліси та розляглись широкі луги, там порозселились і попосідали хуторами і сельбищами ті запорожці, котрі, одкозакувавши у Січі, позаводились жінками та дітьми та й стали собі хазяйнувать.
В однім такім місці коло самої Самари, яке зветься «Білого кишло» [37], жив козак, вже немолодий — Іван Гоцопуп. Заможний був він чоловік і добретна душа. Мав жінку Оришку, невсипущу тобі хазяйку — мички і веретена з рук не випускала — та тільки злющу і запеклу цокотуху на всі хутори. Він собі більш мовчав і потурав їй, бо дуже не любив жіночого крику; а коли вже, було, не витерпе її дорікання за ту горілочку, і надає їй бебехів, дак вона ще гірше розрепетується, кинеться до мисника і поб'є чарки, і повилива з посудини горілку. Така!.. Ото він, сердега, потім розмислиться і начне їй докладать, бо розумна-таки і голова була у його: «що як ходив ще по землі Христос з Петром, то казали народові, щоб не було жіночого верху, а то й добра на світі не буде; от що знай…» Вона, слухаючи такі речі, зробиться сумною і на яку часину посмирніша… Він же, отеє, хто б не завернув у двір або не зайшов у хату, є кожному горілки чарка, а другого і сам покличе, щоб випить не в самоті, на добре здоров'я… Е, вже нема тепер таких, нема. Хоч з каганцем шукай — нема-таки, нема…