— Ненько… Зінько!.. — пробубонів він, потягаючись, і захріп, та ненадовго.
Опівночі заколихалась і затурготіла під ним земля, гук і галас розбуркали його. Схопившись, він озирнувся навкруги і од жаху скам'янів. Перед Марком стояла старенька бабуся і дуже гарна молодиця з дитинкою на руках. Стара грізно дивилася на Марка: її очі як вогнем палали, скуйовджене і розпатлане волосся, біле, як молоко, розвівалось вітерцем, підіймалось, ворушилось, неначе купа гадюк; а дівчина висока, сановита, схиливши голову на груди, тулила до себе дитинку. Кобза тільки скинув на їх оком, зараз пізнав Маркову матір і сестру. Невеличка скибка місяця похмуро освітлювала вихідців з того світу. Марко ледве державсь на ногах; волосся піднялось догори, піна била з рота, у грудях і ревіло, і стогнало…
— Зникніть, одкасніться від мене! — хрипів він, одмахуючись руками. — Доки ви будете карать мене?
— Поти, — заголосили мати й сестра, — поки не спасеш своєї душі й наших душ, загублених тобою.
— Що ж мені робить на світі?.. Хіба не бачите моєї праці, хіба вам ще мало моїх лютих мук? Рідна ненько, сестро, змилуйтесь, дайте мені, бідолашному, спочинку, хоч на одну тільки часинку!
— Нема нам спочинку, не буде й тобі! Рятуй себе, рятуй і нас!
— Тату, тату! — запищала дитинка, простягаючи до Марка рученята. — Рятуй, рятуй!..
— Рятуй себе і нас! — загомоніло по степу, і із землі.
Піднялись купи мерців, простягаючи до Марка кістляві руки, і всі зблизились до його…
— Зникніть! Одкасніться!! — заревів Марко, як віл на ревищі, і, вихопивши з-під кобеняка черкеський кинджал, замахав перед собою.
— Рятуй себе й нас! — заверещала й застогнала ватага мерців і прожогом кинулась на Марка… Блиснув кинджал раз, удруге, і обезголовлені мати й сестра гепнулись об землю. Заколихалась і затурготіла могила, розступилась земля, і з глибокої ями, як з води, вирнув дідизний старець. Біле волосся розкинулось по плечах, борода доходила до пояса, і сам білий, як крейда, тільки очі тліли синюватим вогнем, як горить сірка. В руках держав він одсічені голови.
— Батьку, змилуйся! — скрикнув Марко, ударивши себе в груди.
— Проклинаю тебе, сину, — застогнав дід, — проклинаю на сім і на тім світі.
— Проклятий! Проклятий! — почулося кругом Марка, і купи мерців висунулись із землі і замахали руками. Од сього покрику покотилась луна, і кожна могила одкликнулась: «Проклятий!.. Проклятий!..»
Дід кинув Маркові одсічені голови, і од змаху його рук повіяло холодним чадом. Марко заскреготів зубами, скрикнув, скорчило його судорогами, і він бебехнувся об землю…
У Кобзи, дивлячись на все отеє, здавило серце, у грудях сперся дух, вся кров захолола, і він теж, як неживий, простягся на могилі…
Вже світало, як опам'ятався Кобза. Важко зітхнув він, одкриваючи очі, на грудях неначе каменюка гнітила. Згадуючи, що довелося йому побачить уночі, він добре не тямив і не здужав убагнуть: чи то йому снилось, чи справді наяву усе те діялось. Підвівшись, Кобза озирнувсь, дивиться — рання зоря вже височенько, і схід сонця, як жар, червоніє. Марко лежав навзнак, страшно було на його і глянуть: зрачки позакочувались йому під лоба, і блищали одні білки, судорогою скривило йому набік рот, зуби вищирились, а волосся стриміло догори, як буйволина грива. Сестрина голова притулилась до його серця, а матчина зупинилась оддалі. Торба лежала порожня. Кобза боязко огледів Марка, руки його зовсім охолоділи і ввесь одубенів; де не взялась та комашня і, чуючи труп, лазила по його виду. Доторкуючись до його, і у Кобзи похололо на душі.
— Мертвий, мертвий, — бубонів Кобза, одступаючи од Марка, — бачу, не збрехав, кажучи, що вмре!.. Що ж мені теперечки на світі робить: чи покинуть його, чи підождать, поки оживе! — Кобза замислився… — Зостанусь, — прошепотів він, — що буде, то буде! Коли оживе, буду йому товаришем, а ні — поховаю; усе ж таки хоч яку-небудь молитву прохарамаркаю над грішним, і не покину його трупа на поталу гракам та звірові.
Так мізкував собі Кобза, а тим часом прокинувся божий мир: застрекотіли коники, заспівали пташечки, дрохви, журавлі, хохітва підіймались табунами і летіли за своїм насущним… Сонце із-за гори викинуло золоте проміння і от-от лагодилось глянуть на землю. Кобза упав на коліна й став молиться. Не устами молитва його творилась, а теплою душею: полинула вона до милосердного і, напиваючись його благодаті, забула землю, забула й саму себе. Кобза не скінчив ще молитви, як почув позад себе, що щось затріщало і застогнало. Дивиться: встає Марко, важко диха і хижо водить мутними очима, а вид його такий же блідий, яку мертвого, і так же стримить і волосся догори. Страшно було дивиться на його мертвого, а ще страшніш було бачить, як він оживав… Підвівшись, Марко важко зітхнув і боязко озирнувся; найперше впала йому у вічі сестрина голова…