— Не було… — похмуро одказав Марко. — У той час я ще їй завидував: коли б, думаю собі, отак і мене маленьким були задавили!.. Ну, а як сестра трохи одужала, то хотіла було йти у Київ одмолювать свої і мої гріхи, так я не згодивсь, і ми повернулись додому. Однак як ми не таїлись од матері, а вона таки провідалась про наш гріх; мене не було дома, як вона допросила сестру, і та призналась і повинилась їй. Мати билась, обливалась сльозами, не знала вже, що й робить і як буть, і повела сестру до попа. Усе йому розказала, а панотець, глянувши на її щире покаяння, звелів матері одвести її у монастир на покуту, а мене протурить у Січ.
Вернувся я додому надвечір, як уже світло засвітили — було се якраз у суботу — дивлюсь: сидить мати, обнявши сестру, і обидві гірко плачуть. «Чого се рюмаєте?» — питаю. Почувши моє запитання, мати хутко схопилась, а сестра ще гірш стала плакать. «Хіба, — скрикнула мати, — совість тобі нічого не каже, від чого ми так вбиваємось?.. Теперечки я знаю, хто збавив віку Оришці (так звали мою сужену) та її чоловіку, хто і село спалив, хто повбивав і тих, котрі залицялись до твоєї сестри! Може, ти, оглашенний, і дитину її задавив?.. Тікай же, — каже, — з моїх очей, поки я тебе ще на віки вічні не прокляла; а сестри, що навіки загубив, запропастив, більш не побачиш, я її одведу у монастир і пострижу в черниці, щоб одмолювала свої тяжкії гріхи».
Мати ото думала мене усовістить, налякать, та тільки гірше ще мене роздратувала. «Не буде по-твоєму, — ні ти, ні сам чортяка не одійме од мене сестри; вона моя з душею і з тілом!» — «Цураюсь тебе, — озвалась сестра, плачучи, — оддаю себе богові і до кінця віку буду одмолювать тяжкії наші гріхи!..» Сестрина одповідь ще більш і ще гірше мене розлютувала; я зараз побачив, що навіки стратив її кохання. Глузд мій помутився, усе, на що я не глядів, здавалось мені облитим кров'ю. Мені спало на думку ухопить сестру на оберемок і утекти з нею в ліс. Тільки що я зблизився до сестри, мати загородила мені дорогу. «По трупу моєму, — заголосила вона, хапаючи мене за груди, — тільки дійдеш до твоєї сестри…» — «Пусти! — гримнув я, як віл на ревищі, — пусти, вона моя або чортова; не піде ласкою, так я її заріжу». — «Ріж мене, четвертуй! — закричала сестра. А з тобою не піду, одрікаюся од тебе на вік вічний!»
Я був неначе скажений; не пам'ятаю і теперечки, як я вихопив кинджал, як піднялась рука і як сестрина голова з трупом покотилась на долівку… «Проклинаю тебе, — заголосила мати не своїм голосом, — на сім і на тім світі, проклинаю! Проклинаю і той час, в який я на світ тебе, гаспида, породила!..» Блиснув кинджал удруге, і мати простяглась біля сестриного трупу… Я хотів й сам зарізаться, однак не допустила кара господня, закрутилась у мене голова, у грудях сперся дух, і я, як неживий, бебехнувся на долівку, між трупами матернім і сестриним…
Страшно дуже було глянуть, як я опам'ятався… На долівці лежали без голів трупи матері й сестри, підплиті кров'ю. Повиносивши скоріш із хати на город трупи без голів, я викопав під бузиною в гущі яму і закопав покійників. Однак, як уже я не шукав одсічених голів, а не знайшов: невідь-куди вони із хати поділись… Нічого мені тобі і розказувать, що тоді діялось у мене на душі і серці… Скільки разів хапався я за кинджал, щоб зарізаться, та неначе яка невидима сила тримала мене за руку…
Опівночі була велика страхота: кругом хати загув страшенний вітер; на горищі ревіло і тріщало, неначе дах зривало з хати; кругом стін скребло, у комині гуло, вікна дзирчали, у хаті усе ходором заходило, і з долівки, неначе з води, вирнув, вийшов мій батько. В руках держав він одсічені голови неньки й сестри. Страшно було глянуть на грізний вид старого батька: чуприна моя піднялась догори, у вухах загуділо, як із цебра окотило мене холодною водою, і я почув батьківську мову: «Проклинаю і я тебе, сину, з того світу; не прийме тебе ні земля, ні пекло: будеш ти оглашенний, як той Каїн, блукати по світу до страшного суду, аж поки добрими ділами та щирим покаянням не спасеш своєї душі і загублених тобою душ!.. Носися ж по світу з тяжкою твоєю совістю і сими головами; щосуботи божої будемо до тебе приходить!..» З останнім словом кинув він мені одсічені голови й зник…
IV
Після сього розказу Марко, схиливши на груди свою бідолашну голову, важко дихав… Видко було, що, згадавши прошле і свою гірку долю, дуже засмутилась його душа і защеміло-таки серце…
— З того часу, — знов почав він жалібно, — отак, як бачиш, козаче, блукаю по світу і нічого собі не вдію… Радився я з ченцями, з попами, і тільки пустельник у Карпатських горах от що мені сказав: «Одпущення гріхів і награду од господа той тільки добуде, хто сполня його святий закон і волю не з користі і благ будущої жизні, а на втіху і велику радість своїй душі й серцю; хто, як сказав спаситель, возлюбить ближнього, як себе самого». Почувши отакі пустельникові речі, став я згадувать усе те добро, що доводилось робить людям, і вийшло, що робив я не од щирої душі, а тільки щоб збавиться од важкої торби і осоружного світу… Що ж мені робить, коли — як живу на світі — в мою залізну душу і кам'яне серце не западало ще жалю до мого ближнього і на макове зернятко!..