— Не дуже. Може, виймеш градусника?
Монс засміявся.
— Можу запропонувати тобі себе в носії.
Інтонація була жартівлива, та Маркус знав — сказано то було цілком серйозно. Він відчув, що його тіло трішки затерпло.
— Мабуть, не варто, тату. Я вже вийшов із дитячого віку, ти ж знаєш.
— Авжеж, напевно, вийшов.
— І доріс до пипок і місячних.
— Що це ти мелеш?
— Я хотів сказати, що обріс волоссям угорі й унизу.
— Що?
Маркус намагався встояти рівно, хоч його й хилило донизу. Рюкзак важив щонайменше тонну. Він усміхнувся до батька.
— Іншим разом, тату. Колись ми підемо в гори разом.
— Лише удвох?
— Атож, лише ти і я, тату, і тоді ми виберемося аж на вершину!
Монс Сімонсен знов усміхнувся. Власне, обом їм було невимовно сумно, і обидва про те знали, але жоден із них не хотів зізнатися в тому, що думав.
— Згода, — сказав Монс і ще раз стусонув Маркуса в груди.
Вага рюкзака з гуркотом звалила хлопця додолу. Монс схилився над сином.
— Маркусе, ти не забився?
Маркус усміхнувся.
— No problem,[3] татку, але, може, ти допоможеш мені донести рюкзака до машини?
Розділ II
Біля школи стояв галас. Кожною клітинкою тіла Маркус відчув, як усі вп’ялися в нього очима, коли вони з батьком вийшли з машини. Ті дівчата, що говорили найголосніше, збилися в купку й зашепотіли щось одна одній на вухо. Монс відчинив багажника. В повітрі витало очікування. А як тільки батько намірився допомогти Маркусові надіти рюкзак, хлопець ледь помітно похитав головою. Монс поставив рюкзака на пагорбець і обійняв сина.
— Будь обережний, синку.
Він говорив тихо, але Маркусові здавалося, ніби батько кричав.
— У мене є номер Скуґового мобільника, — сказав Монс. — Хочеш, я ввечері зателефоную вам і побажаю тобі добраніч?
— Не треба. Ми самі зателефонуємо, — промимрив Маркус.
Коли Монс сів у машину, Маркус і не думав обертатися, та як тільки мотор захурчав, він усе-таки не витерпів, глипнув на задню шибку й помахав рукою. Він знав, що батько дивився на нього в люстерко, а однокласники втупилися йому в потилицю. Схилившись над рюкзаком, він почув, як хтось неподалік тихенько мовив:
— Зараз він спробує встановити світовий рекорд у ваговій категорії серед мавпусів.
Нічого не виходило. Присівши навшпиньки й просуваючи руки в паски рюкзака, Маркус намагався вдати, що перейнятий іншими думками. Та коли спробував підвестися, його потягнуло назад. Тоді від уперся коліном у землю, подався вперед і поволі зіпнувся на ноги. Кров шугнула йому в лице. Хтось заплескав у долоні. Він повагом обернувся й звів погляд у небо, наче йому захотілося помилуватися гарною погодою. Потім, так само поволі ступаючи ватяними ногами, він попрямував до автобуса, де стояли однокласники. Маркус був найменший у класі, але мав найбільшого рюкзака.
— Ти взяв бінокль? — спитав Сіґмунд.
Маркус кивнув.
— Якщо вночі буде зоряно, я покажу тобі Великого Воза, — сказав Сіґмунд. — Чим це ти напхав рюкзак?
— Лише найнеобхіднішим.
— Ти що, Мавпусе, вирішив оселитися в горах?
Аж тут до них підійшов Рейдар. Його рюкзак не важив і кількох кілограмів. Маркус похитав головою. Здавалося, ніби його ось-ось втягне в землю. Сіґмунд привітно усміхнувся Рейдарові.
— Що це в тебе в рюкзаку? Зубна щітка й презервативи? Та й більш нічого?
Рейдар не дібрав розуму, що відповісти, зневажливо хмикнув, відійшов убік і обняв за плечі Еллен Кристину.
— Він вважає себе великим цабе, а насправді лякливий, як заєць, — пошепки мовив Сіґмунд.
— Я теж так думаю, — так само пошепки відповів Маркус.
Потім він дозволив товаришеві зняти з себе рюкзак. Сіґмунд — не тато, та Маркусові було однаково, хто допомагає.
Вони зайшли в автобус, і Маркус помітив, що Муна прихопила з собою гітару. Виходить, вони співатимуть гуртових пісень. А то означало, що людина змушена буде робити щось таке, чого їй геть не хотілося, одначе переважно в житті так і бувало.
Маркус і Сіґмунд знайшли вільні місця посередині автобуса.
«Чотири години вимушеного гуртового співу, — подумав Маркус. — В оточенні недругів».
У похід із дітьми рушили двоє вчителів — Віктор Скуґ та Каріанна Педерсен. Каріанна була найпопулярніша вчителька в школі. Їй мало виповнитися тридцять років. Вона була чемпіонка округу з орієнтування на місцевості. Крім того, вчителька знала силу-силенну всіляких пісень. Скуґові перевалило за сорок. Він грав на піаніно й співав у хорі. З усього було видно, що вихідні можуть затягнутися.