— З мене, власне, акторка нікудишня, — сказала Метте Мортенсен.
— З мене також, — сказав Маркус.
І вони знов засміялися. Сіґмунд не міг второпати, що ж там такого смішного, але змовчав. Він усвідомлював, що буває мить, коли навіть геніям краще тримати язик за зубами.
— Через те мене й відсторонили від серіалу, — сказала Метте. — Глядачам я страшенно не сподобалася.
— Та вони просто дурні, — сказав Маркус.
— Я ніколи не стрічалася з Робертом де Ніро.
— Я також.
— У «Лабіринті кохання» я показуюся всього на вісімнадцять секунд.
— А я й зовсім не показуюся.
— Голлівуд того не переживе, — сказала Метте Мортенсен.
— Атож, певно, лусне від гніву.
— Агент сказав, що реклама туалетної води була моїм останнім шансом.
— А що з неї вийшло?
— Жахіття. Коли її показали в кінотеатрах, продаж туалетної води впав на двадцять відсотків. Вони сподіваються, що в Норвегії їй пощастить більше. Думають, що я тут зірка.
— А ти і є зірка, — сказав Маркус і хтозна навіщо додав: — Ти ж… Сіріус.
Сіґмунд відчув, що треба щось сказати.
— Ну й поганці, — мовив він.
Обоє подивилися на Сіґмунда.
— Хто? — спитала Метте Мортенсен.
— Ну… — схвильовано почав Сіґмунд. — Та всі вони.
Він розпачливо шукав правильних слів.
— Я маю на увазі… маю на увазі… того суддю, що не захотів тобі виплатити компенсації за знімки і все таке.
Метте засміялася.
— Воно то так, але ж істина була на його боці. Усю ту бучу здійняв мій агент.
— Навіщо?
— Він думав, що то піде на користь моїй кар’єрі.
Оттепер уже Сіґмунд вдовольнився. Тихенько підвівшися з ліжка, він подався до дверей.
— Спущуся в хол, а тоді… пограю в гольф, — сказав він.
Коли Сіґмунд пішов, у Маркуса раптом похололо в душі, та як тільки він глянув на Метте, то побачив, що вона хвилювалася так само, як і він.
— Ти ж цього нікому не розказуй, — попросила вoнa.
Він кивнув.
— І твій товариш нехай не розказує.
— Гаразд. Моє слово для нього закон.
Вона засміялася.
— Хтозна, чи це добре.
— Добре, але він як ніхто вміє тримати таємниці. Коли ти вертаєшся назад?
— Я нікуди не їду. Зараз зійду вниз і дам інтерв’ю. Отам я й оголошу, що більше не зніматимуся в кіно, бо мене до краю стомила вся та суєта.
— Чи ж вони тобі повірять?
— А хай як хочуть.
Він на мить замислився.
— Ді… Метте.
— Так.
— Я подумав, чи не могла б ти…
— Що?
— Чи не могла б ти попросити тих фотографів не давати моїх знімків у газети.
— Чого це?
— Не знаю. Мені якось дуже незручно.
— Я попрошу, — сказала Метте.
— А якщо вони відмовляться?
— Тоді я не дам їм інтерв’ю.
Маркус полегшено зітхнув.
— Я тобі страшенно вдячний.
Запала недовга мовчанка. Ніхто з них не знав, що казати. Обоє одне одному всміхалися.
— Що ти тепер робитимеш? — стиха спитав Маркус..
— Працюватиму в батьковій крамничці. Уявляєш таке дурненьке дівча, як я, в крамничці?
Обоє засміялися.
— А ти що робитимеш?
— А я ходитиму в загальноосвітню школу для підлітків, — відповів Маркус, відчиняючи перед нею двері.
Розділ XV
То було однієї вересневої суботи. Надворі вже рано почало смеркатися. Перший місяць у школі для підлітків виявився не настільки страшним, як Маркус боявся. Кілька хлопців ще й досі його дражнили, бо ж прізвисько перейшло за ним із початкової школи. Одначе він і сам не приховував, як його там називали.
— Отже, тебе звати Маркус Сімонсен, — сказав учитель.
— Так, але зазвичай мене називають Мавпусом.
Клас засміявся, але так собі — немов знічев’я. Нелегко було дражнити того, хто не приховує свого прізвиська.
— А ще я червонію, — сказав він. — Крім того, дуже часто.
Класом знов гойднувся сміх, але тільки де-не-де, а тоді й зовсім ущух.
Маркус та Сіґмунд опинилися в одному класі й далі подовгу прогулювалися сюди й туди шкільним подвір’ям, заглиблюючися в чудернацькі розмови.
— Уява, — казав, бувало, Маркус, — це не те, що в тебе на думці. Це те, що ти відчуваєш.
— Не можна відчувати того, що уявляєш, Маркусе…
— Я Мавпус.
— Гаразд, Мавпусе. Перш ніж щось відчуєш, треба подумати.
— Ні, не треба. Перш ніж думати, треба щось відчувати.
— То неможливо. Ти, скажімо, не зможеш відчути того, що світлу Сіріуса вже понад вісім років, поки про це не подумаєш.