— Алло. Що? Атож, звичайно. Так, усе добре. Що? Звісно, всі в чудовому гуморі. Ага, перекажу.
Він склав мобільника.
— Це Маркусів батько.
Маркус подивився на вікно: якби його воля, він би відчинив його й вистрибнув надвір.
— Він зателефонував, щоб побажати нам щасливої дороги!
В автобусі почулися слабенькі оплески, Муна знов заходилася грати, а Пер Еспен заспівав:
«Зараз я засну, — подумав Маркус. — Ось тільки розслаблюся та й засну».
І він таки заснув. Голова його лежала на плечі в Сіґмунда, який сидів, поринувши в роздуми про таємниці зоряного неба.
Діти співали пісень, обмінювалися спогадами про минулі походи в гори, сипали жартами, затівали дрібні суперечки, наминали шоколад і чіпси, від яких аж вермеділо, відгадували загадки й сперечалися, чи довго їм ще їхати. Маркус перебував у зовсім іншому світі. Його завіяло в Голлівуд, і він ходив од дверей до дверей по Беверлі Гіллс, збираючи автографи. Коли автобус зупинився, Арнольд Шварценеґґер саме запросив його на склянку овочевого соку. Вчитель Скуґ оголосив, що вони приїхали.
Розділ III
Почало смеркатися. Високогір’я, де вони мали зупинитися на ночівлю, лежало на висоті 600 метрів над рівнем моря. Наступного дня їм треба було піднятися ще на 700 метрів до лісових будиночків туристської бази. Вони мали йти туди години чотири, і Маркусові поки що не хотілося про те навіть думати. Він звів погляд на гору — вечірнє сонце заступала якась сіро-синя тінь. Ген-ген було помітно кілька білих цят. Може, то сніг, а може, невеличкий льодовик із глибокими тріщинами. Те чи те, їм однак випадуть жахливі випробування, а в разі обвалу без заступа нічим буде й відкопатися. Обвали бувають дуже різні — сповзають сніги або падає каміння. Байдуже, який обвал звалиться на їхні голови, хлопець не сумнівався, що саме в той момент перебуватиме поблизу. З далини долинуло чиєсь мекання. Напевно, до овець закралися вовки. Він про таке чув. З ними, вовками, жарти погані, а Маркус загалом і не збирався жартувати. Йому хотілося на час усього походу залягти на дно. На самісіньке дно. В його серці тліло сподівання, що, може, в нього почнеться жар і завтра він цілий день пролежить у будиночку. Перейнятий своїми сподіваннями, він поклигав за всіма іншими до реєстратури, де їх зустріла опецькувата й вельми привітна пані, яка сказала їм, що на вечерю буде свіжа гірська форель та узвар із чорносливу. Думка про те, що риб’яча кістка застряне йому в горлі й після того його швиденько спровадять в якесь безпечне місце, цебто до шпиталю, Маркуса дещо підбадьорила.
Їх поселили в двох кімнатах. Дівчата й Каріанна Педерсен мали ночувати в більшій, а хлопці з учителем Скуґом — у меншій. Там було тіснувато, але, на щастя, ніхто з хлопців не взяв із собою гітари. І то неабияк тішило. Маркус зайшов до кімнати вслід за Сіґмундом і з гуркотом скинув рюкзака додолу. Здається, щось розбилося. Невже градусник? А що, як ртуть розповзлася по рюкзаку? Оце-то біда! Він поволі відкрив рюкзак, остерігаючись, аби ртуть не потрапила йому у вічі. Наскільки він знав, то небезпечна речовина і краще б вона ніде не розповзалася. Але розбився не градусник. Розбилася чашка, яку йому подарувала мама. Біла чашка, на якій вона написала червоними літерами МАРКУС. Тепер чашка розбилася натроє. На одному черепку була літера М, на другому — АРК, а на третьому — УС. Маркус із жалем обдивився черепки.
— Світ розвивається від ладу до безладу, — сумно сказав Сіґмунд. — Та, мабуть, її можна склеїти, — додав він, помітивши, як безпорадно глянув на нього Маркус.
— Нічого не вийде, — промимрив Маркус. — Це дуже стара чашка.
— Можеш узяти мою, — сказав Сіґмунд. — А я питиму з покришки від термоса.
— Їй майже стільки років, як і мені, — мовив Маркус. — Як ти гадаєш, що це за прикмета?
Дев’ятеро з десятьох людей або взяли б хлопця на глузи, або таки поцікавилися б, що саме він мав на думці, питаючи таке. Дев’ятеро з десяти, але не Сіґмунд. Він зрозумів, що Маркус сприйняв розбиту чашку за лиху прикмету: мовляв, йому теж судилося незабаром розбитися на черепки, як і тій чашці. Сіґмунд обвів черепки замисленим поглядом.
— Та, мабуть, ніяка це не прикмета, хоча ніколи ні в чому не можна бути впевненим. Усе-таки краще поберегтися.
— Отож і я так думаю, — похмуро відповів Маркус та й заходився розкручувати спального мішка.
Майже в усіх хлопців мішки були сучасні. Ще досить нові, але трохи потерті. То свідчило, що ними користувалися в поході не вперше. Маркусів мішок був хтозна-якої давності, але майже ніде не потертий. Монс спав у ньому двічі на місяць, ще бойскаутом, тридцять років тому. Мішок був тяжкий, сірий, з напівзіпсованою блискавкою-застібкою.