Протягом тижня він пережив не менше дев’ятнадцяти серій «Грошей та влади», де сам був героєм, а Діана Мортенсен — героїнею. Коли шкільний дзвоник задзвонив востаннє, надворі вже стояло літо. Діана порвала з Генрі й повинна була таємно побратися з Маркусом.
Щодо Сіґмунда, то і в нього тиждень видався насичений подіями. Він віднадив од себе чотирьох дівчат, сказавши їм, що замолодий, аби брати на себе якусь відповідальність, ще раз побився з Рейдаром та, вручаючи учителеві Скуґу подарунок, виголосив значуще прощальне слово.
— Для нас, тих, хто сьогодні вийшов із дитячого віку, шість цих років тягнулись як вічність, — промовляв він. — А що таке, власне, час? Поет Ґуннар Рейсе-Андерсен[9] якось сказав: «Час — це відстань у зачарованому просторі». Нам би дуже хотілося, щоб ви, пане Скуґе, так нас і запам’ятали. Нехай хоч яка довга проляже між нами відстань, не забувайте, що ми весь час перебуваємо в тому самому просторі. Просторі, який ви наситили своїми знаннями, щоб ми всмоктували їх у себе й виросли свідомими громадянами. З часом. Тож візьміть цього будильника. І коли він задзвонить, не питайте: «По кому дзвін?» Він дзвонитиме по вас.
То було досить сильне слово, навіть для Сіґмунда, та коли Маркус спитав, як же він зумів такого досягнути, Сіґмунд зізнався, що йому допомагав батько.
— Тільки не кажи нікому. Всі думають, що то я такий.
— А хіба ти не такий? — спитав Маркус, і Сіґмунд, поважно глянувши на нього, відповів:
— Та ні, я звичайнісінький собі хлопець.
Шість довгих років були позаду, і два звичайнісінькі собі хлопці повільно вийшли зі шкільної брами. Там вони стали і якусь мить дивилися одне одному у вічі. Потім Маркус звів голову догори й закричав так голосно, що його почули двісті учнів і чотирнадцять вчителів:
— У-у-ух-ха!
— Тобі прийшов лист, — повідомив Монс.
— Капець, — сказав Маркус. — Я вільний. Чотирнадцять бутербродів із суничним джемом, одинадцять склянок какао й шістнадцять порцій морозива!
— Зі Сполучених Штатів, — додав Монс. — Я й не знав, що ти, Маркусе, листуєшся з кимось зі Штатів.
Маркус, що вже прямував до кухні спорожняти холодильник, зупинився.
— Що?
— Осьдечки. На конверті не вказано зворотної адреси. Як ти гадаєш, від кого це?
— Мабуть, від когось із Америки, — відповів Маркус і збагнув, що почервонів дужче, ніж будь-коли в своєму житті.
Він вихопив листа й кинувся до своєї кімнати, де розпечатав конверт, прочитав підпис під листом, гупнувся на стілець і рвучко підхопився на ноги, навіть не відчувши, забився чи ні.
— Приготувати тобі щось попоїсти? — крикнув батько.
— Я не голодний, — і собі спробував прокричати Маркус.
Правда, його крик більше нагадував не крик, а стогін.
— Без їжі та напою не вижити герою! — долинуло з вітальні, але Маркус того не чув.
Сумнівів не було. З фотокартки, яка лежала в конверті разом із листом, усміхалася Діана Мортенсен. Він читав і пихтів, як паротяг.
Дорогий Маркусе Сімонсене!
Пишу Вам, щоб подякувати за Вашого листа.
Я, звичайно, отримую безліч листів, — пишуть мої юні фани, якісь старезні нечестивці й залицяльники, що просять моєї руки. (Можете собі уявити? Мені, зовсім молодесенькій дівчині, пропонують руку й серце!!!) Одначе Ваш лист дуже особливий. І не лише тому, що він прилетів із Норвегії, чи тому, що я люблю рідні норвезькі гори. Просто я зуміла прочитати між рядками, що ви один із небагатьох, хто мене розуміє. Я доволі самотня, хоч про це навряд чи хто й знає. Здебільшого люди думають, що я безсердечна й холодна, але в моїй душі й досі живе маленька дівчинка з рум’янцями на щоках, 1 яка, сповнена очікувань, покинула маму й тата і всіх своїх приятелів, аби тільки полонити Голлівуд і світ. Отака моя правда, любий Маркусе Сімонсене. Я — Попелюшка, а де ж принц? У кого другий кришталевий черевичок? Ще раз страшенно дякую Вам за листа. Він мене зігрів.
Зі щирими вітаннями
P. S. На Ваше прохання надсилаю фотокартку з автографом. Ви, певно, колись одружитеся, проте ніхто краще за мене не знає, як нелегко знайти підхожу собі людину. Мені хотілося б написати Вам ще багато чого, та за півгодини я домовилася про зустріч зі своїм перукарем. Додам хіба лиш одне: за словами тих, хто добре мене знає, мені властиве почуття гумору, а мій найулюбленіший письменник — Вільям Шекспір. Я мрію зіграти в «Ромео і Джульєтті». Уявіть собі таке дурненьке дівча, як я, в ролі Джульєтти! Ще раз дякую.
— Ось тобі п’ять бутербродів, — сказав Монс, прочинивши двері саме тієї миті, як Маркус запихав листа й конверта до кишені. — А як тільки ти їх з’їси, я намащу тобі ще одинадцять, якщо… Маркусе, що з тобою?
Маркус колодою сидів край ліжка. З його лиця вже спала вся барва, і воно зробилося бліде, як полотно. Він дивився поперед себе лупатими замисленими очима й важко дихав.
— Нічого, — пошепки відповів Маркус. — Абсолютно нічого.
Тоді кахикнув і спробував заговорити своїм природним голосом.
— У мене все навіть дуже добре. Аякже.
І щоб підкреслити, що все гаразд, він спитав:
— А як твої справи, тату?
Він старався говорити цілком нормальним голосом, та мимоволі збився на фальцет.
Монс здивовано глипнув на сина, Маркус ледь усміхався.
— Очевидно, в мене й справді почав мінятися голос, — пропищав він. — Ну що ж, напевно, я піду десь прогуляюся.
І він повільно попрямував до дверей, ще й намагався щось насвистувати. Проте здавалося, ніби то сичав гусак.
— Куди ти?
— Та, кажу ж, піду прогуляюся.
— А їсти?
Маркус спантеличено зиркнув на батька.
— Їсти?
— Так, я ж намастив бутерброди. Хіба ти їх не з’їси?
— З’їм, — відповів Маркус, через силу видушуючи з себе безтурботний сміх. — Ой, я геть забувся про їжу. Ха, ха!
Він узяв з тарілки бутерброди, склав їх один на одного й придавив. Джем поплив між пальцями.
— Я люблю великі бутерброди, — пояснив він батькові та й шмигнув у двері.
Сіґмунд жив далеченько — у забудованій дільниці міста. Він саме їхав велосипедом дорогою й на півдорозі зустрів Маркуса. Не домовляючись заздалегідь, вони обидва поспішали побачитися. І так бувало не дуже й рідко. На думку Сіґмунда, то через те, що вони обоє перебували на одному й тому ж діапазоні космічної хвилі. Отже, не змовляючись про зустріч, вони вміли посилати один одному електричні вібрації. «Нам із тобою не потрібен телефон, — казав він. — Досить лише подумати один про одного».
Він пригальмував і зупинив Маркуса, який мчав дорогою.
— Привіт, — спокійно мовив він. — Я так і знав, що тебе зустріну.
Маркус, власне, не вірив у Сіґмундові космічні хвилі. Часом вони й не зустрічалися на півдорозі, а коли й зустрічалися, то лише тому, що дуже часто бігали один до одного в гості. Одначе певності він не мав, — із Сіґмундом ніколи не можна було мати певності. Якщо хто й був напханий космічними хвилями, то це Сіґмунд.
— Я отримав листа, — видушив із себе Маркус.
— Цікаво, — мовив Сіґмунд. — Я думав, ти захочеш піти зі мною скупатися.
— Від Діани Мортенсен! Я отримав листа від Діани Мортенсен! Довжелезного листа!
Така новина змусила Сіґмунда заціпеніти.
— Уяви тільки собі! Вона написала про все на світі… про те, як їй ведеться… що насправді вона самотня… що любить природу… що мріє зіграти Шекспірову Джулію і ще всяке таке.