— Що?
— Я вдвічі розумніший за тебе, правда ж?
— Де там!
— Але в тебе більше фантазії, ніж у мене, — втішив його Сіґмунд. — Власне, вдвічі більше.
Маркус не дуже тим утішився, та перш ніж устиг щось відповісти, Сіґмунд сказав:
— Утім, оскільки я вже такий дорослий, то додамо, напевно, ще десять років. Нехай йому буде тридцять шість. Дай мені листа.
Маркус дав йому листа, й Сіґмунд закреслив «малий мільйонер» і замість того написав «тридцятишестилітній мільйонер».
— Ось так, — сказав він. — Візьму його з собою і вдома перепишу на татовому комп’ютері.
— Привіт!
На камені позад них випірнула Еллен Кристина в блакитному купальнику. Коси в неї були мокрі. Сіґмунд підвівся.
— Я думав, ти граєш із Рейдаром у м’яча.
Еллен Кристина прибрала з лоба мокре пасмо.
— Фе… він ще зовсім дитина. Можна тут трохи посидіти?
— Сиди скільки влізе, — відповів Сіґмунд. — Ми однак уже йдемо. Гайда, Маркусе.
Маркус знав, що поки вони йшли до велосипеда, Еллен Кристина й далі сиділа на камені, не відводячи очей від моря. І сиділа вона там не тому, що їй просто заманулося посидіти та й усе, а тому, що, попросившися на камінь, вона не хотіла, аби Сіґмунд здогадався, ніби вона припливла туди лише через нього.
— Може, вернемося? — спитав Маркус.
— Чого це?
— Ні то й ні, — промимрив Маркус. — Все збігається.
— Що?
— А те, що в мене вдвічі більше фантазії, ніж у тебе.
Розділ VII
Монс мав працювати аж до кінця липня, тому вони з Маркусом і досі не складали ніяких планів на вакації. Маркус тим не журився, оскільки, на його думку, людині ніколи не дано знати, чим обернеться для неї яка-небудь мандрівка. За кордоном можуть поцупити паспорт і гроші, а в Норвегії на тому чи іншому шляху може поламатися машина. Сіґмундові теж доводилося сидіти вдома. По телевізії далі тягнулися серії «Грошей та влади», і хлопці заснували власний таємний клуб прихильників Діани Мортенсен. Властиво, він більше скидався на допомоговий комітет, ніж на фан-клуб. Назвали вони той клуб скорочено «ДД», що означало «Допоможи Діані!» Головний штаб клубу розмістився на узліссі, в старій каменярні, яку городяни перетворили на самовільний смітник та майданчик для навчальної стрільби у вихідні дні. Ані в Маркуса, ані в Сіґмунда не було особливого хисту до зведення будинків, але вони таки доп’яли звідкілясь кілька дощок і знайшли в каменярні якийсь допотопний брезент. Добряче потрудившися, хлопці облаштували у своїй халупі архів Діани Мортенсен, що складався з фотокарток та газетних і журнальних витинок. Листа й фотокартку, яку Діана надіслала Маркусові, вони поклали в коробку з-під цукерок, а зверху на коробці, де було зображення королеви Соні, наклеїли Діанин знімок із газети. Зустрічалися вони таємно через день, і на порядку денному в них завше стояв лише один пункт: Діана Мортенсен.
Чим запальніше хлопці дискутували, тим більше непокоїлися, а коли через десять днів не отримали відповіді на лист, їх охопила неабияка тривога.
— Щось тут не гаразд, — сказав Сіґмунд. — Це мовчання переходить усі межі.
— Може, вона зрозуміла, що мені лише тринадцять, — сказав Маркус.
Сіґмунд похмуро глянув на нього.
— Жоден тринадцятирічний хлопець не напише такого листа.
— Може, вона думає, що мені допомагав батько або ще хто.
— В такому випадку вона неодмінно зв’язалася б із твоїм батьком.
— Чого це?
— Тому що лист зачепив її душу.
— Звідки ти це знаєш?
— Ну годі вже говорити про листа, — відповів Сіґмунд. — Поговорімо про Діану.
— А хіба ж ми не говоримо?
— Ти не можеш утікати від реальності, — поважно сказав Сіґмунд.
Маркус спантеличився.
— Про що це ти?
— Тобі, так само як і мені, відомо, що в Діани купа проблем. Невже треба розтлумачувати, чому вона не може тобі написати? Якщо не пише, то, виходить, її проблеми ще серйозніші, ніж я собі уявляв.
— Думаєш, її розбив параліч?
— Я нічого не думаю. Знаю тільки, що їй непереливки.
Маркус кивнув.
— Атож, я з тобою згоден.
І там, під брезентом, вони склали присягу й присягнули такими словами: «Все для Діани!»
— Що будемо робити? — спитав Маркус.
Сіґмунд глипнув на годинника й підскочив.
— А хай йому грець! Мені треба летіти додому обідати!
— Думаєш, там наркотики? — спитав Маркус, голова якого була забита проблемами Діани Мортенсен.
— Ні, — відповів Сіґмунд. — Мабуть, варена тріска.
— Я питаю про Діану. Думаєш, у неї проблеми з наркотиками?
— Якщо в неї проблеми з наркотиками, то ми зобов’язані її врятувати.
— О, Сіґмунде! Як нам із тим упоратися? Ми ж тут, а вона в Голлівуді!
— Отож-то й воно, — хмуро відповів Сіґмунд, коли вони виходили зі свого сховку. — Якраз у цьому й проблема.
Потім він весело помахав Маркусові рукою й спустився з пагорба. А в каменярні озирнувся і крикнув:
— Я ненавиджу тріску, але вона прекрасно підживлює мозок! Доведеться змиритися. Все для Діани!
— Все для Діани! — крикнув у відповідь Маркус.
Він знов заліз під брезент і вийняв фотокартку з коробки з-під цукерок. Його душили сльози, але він стримався.
— Не лише ти, Діано, маєш проблеми, — пошепки мовив він. — Мені теж не з медом.
Наступного дня прийшов лист. Маркус і Сіґмунд домовилися, що всю пошту з Голлівуду відкриватимуть разом, проте в Маркуса луснув терпець чекати. Вийнявши листа зі скриньки, рівно за тридцять секунд він уже лежав на ліжку й читав:
Любий Маркусе!
Вибач, що я не відповіла раніше, та нині моє життя перетворюється на суцільний хаос. Безумовно, Роберт де Ніро закохався в мене по самі вуха. Не розумію чому. Я ж усього-навсього звичайна норвезька дівчина. Але мені не хочеться ні з ким себе зв'язувати. Ще не хочеться. Принаймні з Робертом. Відчуваю, що він не той, хто мені підходить. Твій лист і надзвичайний. Знаєш, Маркусе, я купила собі маленького жвавого пташка. Він дуже милий, сидить собі на прутику в клітці й постукує дзьобиком у ґратки. Я назвала його Маркусом. Сподіваюся, що тебе це не образить. І хоч я ним і тішуся, та він усе-таки навіває на мене смуток. Птахи не повинні жити в клітці, правда ж? Власне, мені хочеться випустити його на волю, але хтозна, чи дасть собі раду мій маленький Маркус у велетенних джунглях міста. Інколи я теж відчуваю себе маленькою пташкою. Я мрію сховатися геть від усіх збіговиськ на коктейлі, улесливих облич, заздрощів. Просто випростати крила й вільно полетіти у височінь разом зі своїм маленьким Маркусом.
Дочитавши до цього місця, Маркус настільки розчулився, що пустив сльозу, і в нього перед очима почали розпливатися літери. Від решти речень попливла вже й ціла кімната.
А пишу я сьогодні тому, що оце щойно дізналася про таке: прем’єра мого останнього фільму «Лабіринт кохання» відбудеться в серпні в Норвегії. Я відразу дала згоду, коли мені запропонували стати окрасою прем’єри. (Уяви собі, Маркусе, таку крихітку, як я, окрасою прем’єри!) У кожнім разі я скористаюся з нагоди й проведу невеличкі вакації в мами й тата в Гортені. Просто перепочину, побуду сама собою. Якщо часом тебе занесе в ті краї, ми, напевне, могли б зустрітися й випити келих шампанського. Попри все я думатиму про тебе.
— Ми ж повинні були розпечатувати його разом! — дорікнув Сіґмунд Маркусові, коли десь за годину вони вже сиділи вдвох під брезентом.
— Мені урвався терпець.
— Ну, не будемо товкти воду в ступі, — коротко відповів Сіґмунд. — Нам треба готуватися.
— До чого?
— До твоєї зустрічі з Діаною. У нас лишається тільки місяць.
— Лишенько! — скрикнув Маркус, ковтнувши повітря.
— Що за «лишенько»?
— Я… я не можу зустрітися з Діаною Мортенсен.
— Ти повинен.
— Навіщо?
— Ти їй потрібен.
— Вона такого не пише.
— Та ні, пише. Можеш прочитати між рядками. Вона їде до Норвегії не задля фільму. Вона їде задля тебе.
— Лишенько!
— Перестань лишенькати!
— Я лишенькатиму, скільки захочу.
— Не будь дитиною, Мавпусе.
— Не зви мене Мавпусом!
— Хіба ти не вихвалявся, скільки в тебе фантазії?
— Не вихвалявся. То ти вихвалявся.
— Он як, і хто ж тоді ходить з батьком кожного літа на льодовик, га?
Вони рідко сварилися, а коли й сварилися, то Маркус завжди поступався, одначе цього разу страх перед зустріччю з Діаною Мортенсен був сильніший за почуття прикрощів, які пойняли його від сварки з Сіґмундом.
— Якщо я зустрінуся з Діаною Мортенсен, то знепритомнію.
— А якщо не зустрінешся, то станеться щось набагато гірше. Згадай Мерилін Монро!
— Навіщо мені її згадувати?
— Вона наклала на себе руки.
— Ти негідник, — сказав Маркус і пішов додому.
За якусь годину він зателефонував Сіґмундові.
— Зустрічаємося, — пошепки мовив він. — Що?
— Зустрічаємося в «ДД». За півгодини.