— Агов! — крикнув Сіґмунд. — Не стріляйте!
Маркус схопив його за руку.
— Цить! А то ще влучить у мене.
— Дуже красиво, Маркусе, — трішки знервовано кинув Монс. — Проділ тобі до лиця.
Коли Маркус похвалився, що має обідати з Сіґмундом та двома дівчатками, батько страшенно здивувався, хоч усе-таки в нього відлягло на душі. То пояснювало синову поведінку останніми днями. Хлопець переживав свою першу закоханість, і тепер йому хотілося справити на юну даму враження. Одначе закохуватися в тринадцять років було рано. Сам він уперше закохався у чотирнадцять. Тоді він запросив сусідську дівчинку в кіно, а сам не зважився прийти. Йому думалося, що Маркус такий же сором’язливий, як і він, та, виходить, глибоко помилився. Його син, очевидно, намірявся стати скромною світською людиною. Приємно, проте водночас і сумнувато. Монсові й справді здавалося, що син перебрав міру зі смокінгом та проділом, та з іншого боку він не дуже стежив за нинішньою модою. За його молодості модні були штани кльош та зачіски під бітлзів. Теперечки ж, виходить, у моду ввійшли смокінги та проділи. Часи змінилися. Він дав Маркусові сто крон, бо вважав, що того вистачить на гамбургери та лимонад у барі-забігайлівці. Йому й на думку не спало, що йшлося про обід у ресторані «Зірка», а Маркусові теж не спало на думку сказати про те батькові. Хіба він не мав права мати своїх таємниць, надто від рідних?
— Завтра, тату, я його розчешу.
— Роби як знаєш, синку. Аби тільки тобі самому подобалося.
Маркус понуро кивнув.
— Бувай, тату.
— Бувай… Ану, стривай-но!
Монс побіг у вітальню й приніс ізвідти червоного носовичка, в якого Маркус увечері сякався.
— Ти забувся.
Носовичка було випрано й випрасувано. Монс спробував його гарненько згорнути, але в нього не вийшло.
— Я сам згорну, тату.
Вправними рухами Маркус елегантно згорнув носовичка й засунув до нагрудної кишені. Монс дивився на нього захопленим поглядом.
— Якщо тобі треба буде висякатися, то…
— …я зроблю це якомога тихіше, відвернувшися від інших. Мені це відомо, тату.
— А я так не роблю, — промимрив Монс, тим часом як двері за Маркусом зачинилися, і син подався до ресторану — провадити велику генеральну репетицію доброго тону й гарних манер.
Розділ X
Коли таксі з Маркусом та Сіґмундом зупинилося перед рестораном «Зірка» Еллен Кристина та Муна вже стояли при вході. То була перша помилка хлопців. Ніколи не змушуйте даму чекати.
— Тут що — відбуватиметься весілля? — спитав водій таксі, беручи від Сіґмунда п’ятдесят крон.
— Ні, всього-на-всього невеличка приватна здибанка.
Водій крадькома зиркнув на Маркуса й осміхнувся.
— Норвезької мафії, чи що? Хе-хе.
— Хе-хе, — прогугнявив Маркус і виліз із машини.
Сіґмунд був у білому піджаку з чорними вилогами, в чорних штанях і чорному поясі. Навкруг шиї в обох хлопців біліли шовкові шалики. Сіґмунд у смокінгу тримався так, ніби в ньому й народився. Він був зачесаний, як завжди, бо готувався не до своєї генеральної репетиції. Він був за режисера й захопив із собою записника, щоб нотувати можливі помилки, які допустить виконавець головної ролі. «Ой же ж і доведеться йому потрудитися», — подумав Маркус, намагаючися привітно усміхнутися дівчатам. Він був певен, що ті засміють його з першого погляду, але дівчата навіть не усміхнулися. Вони витріщились на нього й пороззявляли роти.
— Добридень, любі дами, — сказав Сіґмунд і чемно вклонився.
— А де Маркус? — спитала Еллен Кристина.
— Осьдечки, — тоненьким голосом озвався Маркус.
— Який… який у тебе дорослий вигляд, — сказала Муна, і в її голосі не чулося жодної іронії.
— Стильно, — докинула Еллен Кристина. — Я тебе спершу й не впізнала.
— Зміни додають радості, — промимрив Маркус.
Нараз йому якось полегшало на душі, хоч він і досі побоювався: а що як це тиша перед бурею і зараз вибухне регіт?
— У вас теж непоганий вигляд, — обережно додав він і страшенно здивувався, коли обидві дівчини почервоніли.
То було цілком несподівано. Зазвичай вони не червоніли; червонів він, коли вони до нього забалакували. Він зрозумів, що й справді їм подобається. Атож, на колір і смак — товариш не всяк. Він помітив, що починає сідлати свого коника.
— Простенька сукня виграє, якщо до неї додати елегантну сумочку і взути елегантні черевички, — приязно мовив він.
— Мені подарували їх на іменини, — пошепки відповіла Мула й опустила очі на свої сріблясті черевички.
— А чи поміщали в газеті знімок ювілянтки? — чемно спитав Маркус.
— Що?
— В такому випадку не забудь про те, що знімок може послужити запрошенням на гостину.
Сіґмунд, стоячи поруч, почав уже трішки непокоїтися, проте Маркус того не помічав. Він і справді неабияк увійшов у свою роль.
— Через той знімок багато хто з тих, кого вже забуто, скажімо, колишні однокласники, озвуться до тебе з поздоровленнями.
— А тепер ходімо, — сказав Сіґмунд.
— То — найприємніше в днях народження, — голосно відчеканив Маркус і відчинив перед дівчатами двері.
Коли Муна проходила проз нього, він їй весело підморгнув. Вона здригнулася й зайшла в ресторан.
— Нема потреби перегинати палицю, — прошепотів Сіґмунд Маркусові на вухо в гардеробі, де вони здавали шовкові шалики.
Проте Маркус уже повністю ввійшов у роль світської людини. Назад дороги не було. Тепер лишалося тільки одне — витримати до кінця.
— Мене звати Маркус, — сказав він гардеробникові.
— Ти ба, справді?
— Справді, так собі й затямте! Маркус!
Гардеробник обвів його пильним поглядом.
— Постараюся ніколи не забути, — поволі сказав він.
— Ну от, — спокійно мовив Маркус. — Я візьму це до уваги.
Дівчата пішли в туалет. Сіґмунд сів на стілець їх почекати. Маркус і далі розмовляв із гардеробником.
— У вас є окрема кімната, де ми могли 6 сісти обговорити меню?
— Немає, — дещо невдоволено відповів гардеробник.
Йому було ясно, що в ресторан «Зірка» завітав недоліток-чванько.
— Ну й гаразд, — сказав Маркус. — Тоді ми спокійно обговоримо меню з метрдотелем.
— А чого ж, можна й так, — промимрив гардеробник.
Аж тут із туалету вийшли дівчата. Від них дуже пахло парфумами. Сіґмунд підвівся, а Маркус кивнув гардеробникові головою.
— Маркус, — сказав він. — Так мене звати.
Збившися на якусь мить біля дверей в одну купу, Маркус і Сіґмунд пропустили дівчат уперед. Їх зустрів метрдотель. То був поважний добродій літнього віку в смугастих штанях і темному піджаку. Він був геть сивий, а зростом сягав майже два метри. Маркус злегка свиснув. Він не знав, що метрдотелі бувають настільки високі.
— Чи замовляло товариство столика? — спитав він.
Здавалося, ніби він не помічав, що перед ним стояли діти. Він ледь шепелявив, але голос у нього був глибокий, густий, таємничий.
— Атож, — відповів Сіґмунд. — Для Маркуса Сімонсена молодшого. На чотири особи.
Столика замовляв Сіґмунд, щоправда, він не зізнався Маркусові, що замовляв на Сімонсена молодшого. Маркус помітив на собі здивовані погляди дівчат. Метрдотель кивнув й пішов попереду до столика в глибині ресторану.
— Прошу, — сказав він. — Офіціант зараз надійде.
— Мене звати Маркус, — сказав Маркус. — Таке моє ім’я.
— Мене звати Дал, — сказав метрдотель та й зник, не сівши з ними до столу спокійно обговорювати меню.
Запала мовчанка. Еллен Кристина й Муна розглядали хлопців, особливо Маркуса, наче вони й досі не йняли віри своїм очам. Маркус помітив, що вони обидві підмалювалися. Власне кажучи, йому то видалося дещо по-ляльковому, але нічого не вдієш — він же теж трохи змінив свою зовнішність. Окрім того, він уже був не Маркус, а Маркус молодший, а Маркус молодший не мав нічого проти підмальованих дівуль. Він був у тому абсолютно впевнений. Молоденький і жвавий офіціант приніс меню.