Усе почалося з туристського походу їхнього класу. Походу в гори, про який учитель Скуґ оголосив на уроці норвезької мови: мовляв, цією приємною для всіх мандрівкою ми й закінчимо 6-Б клас.
— А потім ви поповните лави юного покоління, де хлопчики вчитимуться бути чоловіками, а дівчатка жінками.
— З пипками й місячними, — півголосом докинув Рейдар, проте вчитель Скуґ удав, ніби не почув його репліки, оскільки був людина миролюбна й уникав усього неприємного.
— Дівчатка розвиваються раніше за хлопців, — сказала Еллен Кристина.
— А от і ні, — жваво заперечив Пер Еспен. — Он Рейдар уже обріс волоссям і вгорі, й унизу, а у вас ні в кого ще й не проклюнулося.
Маркус і кілька дівчаток почервоніли мов жар, та Еллен Кристина не відступилася. Вона згорда зиркнула на Пера Еспена й зневажливо мовила:
— Ти ба!
— Правда ж, пане вчителю, хлопці кращі за дівчат? — спитав Пер Еспен.
— Усі ми розвиваємося дуже неоднаково, — обережно відповів учитель Скуґ.
— Усі, та не Рейдар! — вигукнув Пер Еспен. — Йой!
Сидячи за партою перед молодим учителем, що вже обріс волоссям і вгорі, й унизу, він раптом підскочив, мов ошпарений, бо відчув, як хтось штрикнув його в спину кінчиком олівця.
— Коли ми вирушаємо? — спитав Сіґмунд.
Маркус вдячно глянув на товариша, бо весь час сидів з похнюпленою над партою головою і очікував, що, чого доброго, хто-небудь його спитає, де в нього виросло волосся.
— В останні вихідні травня, — відповів учитель Скуґ. — Я підготував для вас анкети, а ви їх заповните. Можете взяти додому й показати батькам, та сподіваюсь, ніхто не відмовиться.
— Аби тільки від того не завелися діти, — буркнув Рейдар, але тут, на щастя, задзеленчав дзвоник.
То було в п’ятницю по обіді, за дві години до того, як автобус мав від’їхати від ніколи. І Маркус, і батько боялися цього походу в гори. Монс знав одне: всі три дні, коли сина не буде вдома, його не покидатиме страх, що Маркус утопився в сільському озері, заблукав у тумані чи звалився десь у прірву. Маркус не знав достеменно, чого він боявся найдужче, та, очевидно, натерті пухирі на ногах видавалися йому найменшою проблемою. Обидва, батько й син, удавали, що все нормально. Зазвичай вони так і поводилися.
— І високо ви підійматиметеся? — спитав Монс.
— Авжеж, — відповів Маркус. — Я на це розраховую.
— Аж туди, де починається зона лісів?
— Еге ж, а може, ще й вище.
— Непереливки буде тим, хто боїться висоти, — веселенько мовив Монс.
— Авжеж, — відповів Маркус. — Непереливки.
Він ніколи не розповідав батькові, що до смерті боявся висоти. В тому не було потреби, бо Монс і сам того страшенно боявся, і вони ніколи разом не ходили в гори й не вибиралися на високі вежі. Обидва приховували один від одного свій страх, а оскільки він у них був однаковий, то жодної проблеми не виникало. Монс допомагав Маркусові напихати рюкзак, поки той зробився схожий на слоника, якого здуло від переїдання. Монс витер із чола піт.
— Ну ось, мабуть, у тебе є все необхідне.
Маркус глипнув на напхом напханий рюкзак.
— А є.
— Ану перевіримо за списком, — запропонував Монс. — Вовняні шкарпетки, тепла спідня білизна, літня спідня білизна, сорочки, светри, шалик, рукавиці, теплий костюм, спортивний костюм, кросівки, гумові чоботи, дощовик, плавки, рушник, зубна щітка, зубна паста, пігулки від головного болю, пластир, градусник, еластичний бинт, риб’ячий жир у пігулках, сітка від комарів, фотоапарат, коробка з грою в кості. Хай буде, ти ж усе одно бодай партію з хлопцями зіграєш, я ж тебе знаю, правда?
Маркус кивнув.
— Одну чи дві, авжеж.
— Компас, піжама, сонцезахисні окуляри, запасні окуляри, крем від засмаги, мотузка…
— Мотузка?
— Атож, ніколи невідомо, коли в горах знадобиться мотузка. Сухе молоко, сірники…
— Я, тату, не курю.
— Знаю, Маркусе. Це про всяк випадок.
— Про той випадок, коли мені все-таки заманеться покурити?
— Про той випадок, коли треба буде розпалити багаття.
— А-а.
— Носовички, пульверизатор для носа, сухе молоко, шоколадний порошок, бінокль, спальний мішок, заступець…
— Він мені не потрібен.
— Хтозна. Все-таки візьми.
— Навіщо?
— Ти без нього не обійдешся, якщо тобі заманеться закопатися.
Маркус дуже серйозно подивився на батька.
— Я абсолютно певен, тату, що мені не заманеться закопуватися.
— А може, вас застане хуртовина.
— Ніяка хуртовина нас не застане. Вчитель казав, що там немає снігу.
— Тоді заступець тобі не потрібен, — полегшено сказав Монс і по-дружньому стусонув Маркуса в груди. — Іч, який ти в мене завойовник глушини!
Маркус відповів йому своїм стусаном.
— Іч, який ти в мене золотий татусь!
Попри те, що Маркус і Монс майже ніколи не виповідали один одному своїх почуттів, вони були справжніми товаришами. Якщо Маркус таївся зі своїм страхом від Монса, то лише тому, щоб не передати його батькові. Зі свого боку Монс теж того боявся. Насправді ж вони вже давно один одного розкусили. Обидва про все знали, і то їх тільки ще міцніше зближувало.
Монс допоміг Маркусові завдати на спину рюкзак.
— Важкий?
Маркус хитнувся туди-сюди, а тоді таки втримав рівновагу.
— Не дуже. Може, виймеш градусника?
Монс засміявся.
— Можу запропонувати тобі себе в носії.
Інтонація була жартівлива, та Маркус знав — сказано то було цілком серйозно. Він відчув, що його тіло трішки затерпло.
— Мабуть, не варто, тату. Я вже вийшов із дитячого віку, ти ж знаєш.
— Авжеж, напевно, вийшов.
— І доріс до пипок і місячних.
— Що це ти мелеш?
— Я хотів сказати, що обріс волоссям угорі й унизу.
— Що?
Маркус намагався встояти рівно, хоч його й хилило донизу. Рюкзак важив щонайменше тонну. Він усміхнувся до батька.
— Іншим разом, тату. Колись ми підемо в гори разом.
— Лише удвох?
— Атож, лише ти і я, тату, і тоді ми виберемося аж на вершину!
Монс Сімонсен знов усміхнувся. Власне, обом їм було невимовно сумно, і обидва про те знали, але жоден із них не хотів зізнатися в тому, що думав.
— Згода, — сказав Монс і ще раз стусонув Маркуса в груди.
Вага рюкзака з гуркотом звалила хлопця додолу. Монс схилився над сином.
— Маркусе, ти не забився?
Маркус усміхнувся.
— No problem,[3] татку, але, може, ти допоможеш мені донести рюкзака до машини?
Розділ II
Біля школи стояв галас. Кожною клітинкою тіла Маркус відчув, як усі вп’ялися в нього очима, коли вони з батьком вийшли з машини. Ті дівчата, що говорили найголосніше, збилися в купку й зашепотіли щось одна одній на вухо. Монс відчинив багажника. В повітрі витало очікування. А як тільки батько намірився допомогти Маркусові надіти рюкзак, хлопець ледь помітно похитав головою. Монс поставив рюкзака на пагорбець і обійняв сина.
— Будь обережний, синку.
Він говорив тихо, але Маркусові здавалося, ніби батько кричав.
— У мене є номер Скуґового мобільника, — сказав Монс. — Хочеш, я ввечері зателефоную вам і побажаю тобі добраніч?
— Не треба. Ми самі зателефонуємо, — промимрив Маркус.
Коли Монс сів у машину, Маркус і не думав обертатися, та як тільки мотор захурчав, він усе-таки не витерпів, глипнув на задню шибку й помахав рукою. Він знав, що батько дивився на нього в люстерко, а однокласники втупилися йому в потилицю. Схилившись над рюкзаком, він почув, як хтось неподалік тихенько мовив:
— Зараз він спробує встановити світовий рекорд у ваговій категорії серед мавпусів.
Нічого не виходило. Присівши навшпиньки й просуваючи руки в паски рюкзака, Маркус намагався вдати, що перейнятий іншими думками. Та коли спробував підвестися, його потягнуло назад. Тоді від уперся коліном у землю, подався вперед і поволі зіпнувся на ноги. Кров шугнула йому в лице. Хтось заплескав у долоні. Він повагом обернувся й звів погляд у небо, наче йому захотілося помилуватися гарною погодою. Потім, так само поволі ступаючи ватяними ногами, він попрямував до автобуса, де стояли однокласники. Маркус був найменший у класі, але мав найбільшого рюкзака.