— Що ти кажеш?
— Те, що чуєш. Вирішуй сам, тату, — хоробро відповів син.
«Зашліть мене на Північний полюс чи деінде. Мені однаково», — думав він.
— Гаразд, так, звісно, обійдеться дешевше, — сказав Монс. — Може, це й гарна ідея.
— Це фантастична ідея, — сказав Сіґмунд. — А мені можна з вами поїхати?
— Авжеж, якщо дозволять твої батьки, — відповів Монс.
— Безумовно, дозволять. Я вже передчуваю, як ми там розважимося!
— Тоді домовилися, — вдоволено сказав Монс. — А де той готель міститься?
— В Гортені, — промимрив Маркус.
Монс витріщив на них очі. Мов та рибина, що опинилася на суші, але не розуміла, як то сталося.
— В Гортені?
— На даху того готелю є своя зелена латочка, де можна розігрітися перед грою в гольф та потренуватися, — випалив Сіґмунд. — Я зателефоную додому й спитаю, чи вони згодні.
Сіґмундові батьки мали всі підстави непокоїтися, що їхній син надто швидко розвивається й, чого доброго, може проґавити своє дитинство.
Як на свої повних тринадцять років, він навіть говорив по-дорослому. Те, що його найкращим товаришем був соромливий Маркус, до того ж на кілька місяців молодший за нього, трохи їх утішало. Тож, коли Сіґмунд спитав у них дозволу поїхати з Маркусом та його батьком до Гортена, батьки не заперечили. Монс теж тішився з хлопчачого товаришування. Він боявся, що Маркус виросте відлюдьком, але було помітно, що з Сіґмундом він просто розквітав. Трохи зашвидко розквітав, та дарма. «Хай там що, а розквіт — то розквіт», — думав Монс.
Пробувши в Сімонсенів цілий день, Сіґмунд жваво прибрав до своїх рук планування поїздки в Гортен. Він витяг із кишені кілька рекламних проспектів, які чомусь там лежали. Монс зацікавлено заходився їх переглядати й виявив у них ті самісінькі пропозиції, якими оперував Сіґмунд, коли вихваляв готель «Великий Океан». Монс відчув певне полегшення від того, що хлопець не висмоктав прекрасних закликів до поїздки зі свого пальця, а завчив їх із проспекта напам’ять. То було більш-менш нормально. Монс замовив один двомісний і один одномісний номер у готелі, на даху якого був корт для гри в гольф. Його вже почала тішити думка, як він буде випробовувати ключку. Гольф йому видавався доволі безпечним видом спорту. Найстрашніше в тій грі було те, що м’яч міг улупити в голову, але сам Монс не дуже в таке вірив.
Увечері всі троє сиділи на канапі, пили кока-колу, їли чіпси й дивилися чергову серію «Грошей та влади»
Ребекка Джонс стояла на вузькому виступі відчиненого вікна хмародряпа. На плакаті, який вона тримала над головою, було написано «STOP THE MADNESS».[18] Вигляд вона мала ще сумніший, ніж завжди. Люди, що з’юрмилися внизу на вулиці, здавалися мацюпуніми ліліпутиками. В тім не було нічого дивного, бо стояла вона на вікні шістдесят восьмого поверху.
— Їй варто було стати трохи нижче, — сказав Монс. — Ніхто не може прочитати напис на плакаті.
Ні Маркус, ні Сіґмунд нічого не відповіли. Вони швидко й механічно наминали чіпси.
— Людям треба дивитися в телескоп, аби прочитати, що там написано, — вів далі Монс.
— Зараз вона впаде, — пошепки мовив Маркус.
— Та ні, — заспокоїв його Монс. — Таке буває в дійсності, а не в кіно.
— Б’ємося об заклад? — спитав Сіґмунд, не відводячи очей від екрана.
— Об заклад? Задля чого?
— Впаде вона чи ні.
— Згода. На п’ятдесят ере.
— Е ні. На першокласний обід у ресторані «Фішланн».
— Що?
— В готелі «Великий Океан». Якщо вона впаде, частуєте ви, якщо не впаде, частую я.
Монс зиркнув на екран. Ребекка Джонс усе ще стояла на вікні. Добре було б на знак вдячності за попереднього Сіґмундового вибрика утнути з ним невеличкий жарт. Монс був певен, що то саме Сіґмунд підбив Маркуса на ті божевільні відвідини ресторану, а тепер хлопцеві заманулося порозважатися ще раз. Монс сам до себе всміхнувся. Можна буде неабияк потішитися. Коли Ребекка злізе з вікна й вернеться до кімнати, він співчутливо сплесне в долоні й скаже, що обід, на жаль, влетить Сіґмундові в копієчку, але, як мовиться, що винен — оддати повинен, а крім того, що сказано — то зав’язано. Може, це навчить його, як треба обходитися з грішми. Звісно, вони не замовлятимуть ніякого першокласного обіду, але він нічого їм не скаже аж до самого Гортена. Ото дасть хлопцям кілька напутніх настанов про те, як небезпечно забиватися об заклад, запросить їх на піцу та й по всьому.
— Гаразд, — сказав він. — Сподіваюсь, у тебе грошей кури не клюють.
Поки він те казав, Діана Мортенсен звалилася з хмародряпа, мов клунок.
І хоч Маркус і був готовий до того, що станеться, проте затремтів усім тілом. Мимоволі заплющив очі. А коли розплющив — Діана Мортенсен лежала долілиць на асфальті. Маркус відчув дику ненависть до скупого продюсера.
— Як погано вони вчинили, — стиха мовив він.
Монс витріщив на Сіґмунда здивовані очі й роззявив рота.
— Але… але… звідки ви знали, що…
— Ми це передбачили, — відповів Сіґмунд. — Ви програли заклад.
— Але… але… я не думав… Таж ми… таж ми закладалися жартома?
Сіґмунд глянув на нього з докором.
— Що винен — віддати повинен, пане Сімонсене, а ще: що сказано — то зав’язано.
Розділ XII
Перше серпня. Корабель поромного типу плив із Мосса до Гортена. На ньому було повно водіїв вантажівок, туристів і багатьох інших пасажирів, які або їхали на вакації, або поверталися з них. Упродовж п’яти днів по всьому сході країни періщили зливи, і настрій пасажирів на борту був невеселий. У кафетерії для курців сидів Монс Сімонсен, який, сам того не відаючи, був уособленням мільйонера та альпініста Маркуса Сімонсена старшого. Він пив чорну каву, курив люльку й міркував над тим, як, власне, він тут опинився. У приміщенні для некурящих сидів його син Маркус, цебто Маркус молодший, разом зі своїм товаришем Сіґмундом. Вони домовилися, що Маркус має бути тільки трішечки чесним. Він повинен виконувати роль Маркуса молодшого, але йому не треба робити завивку та вдавати, ніби в нього в крові сидять правила доброго тону й гарних манер дев’яностих років. Він мав бути самим собою. Звичайнісіньким сином мільйонера.
На думку Сіґмунда, так буде найкраще. Він міг замилити очі Муні та Еллен Кристині, аби ті сприйняли Маркуса за маленького джентльмена, але Діана Мортенсен, напевно, бувала в товаристві хлопчаків із вищого світу, тож неодмінно помітить, що його чемність дещо награна. Сіґмунд вважав, що роль шалапутного, трохи неотесаного сина мільйонера йому пасуватиме більше. Маркус сказав, що він не почуває себе ані шалапутом, ані неотесою. То було чи не так само, як вдавати з себе веселого й привітного.
— А як ти дивишся на те, щоб бути мовчазним і задумливим, га? — спитав Сіґмунд. — Таким, яким ти і є.
— Я не мовчазний і задумливий. Я сором’язливий і вічно розгублений.
— Але на вигляд ти мовчазний і задумливий. І саме цими рисами ти до себе й приваблюєш.
Хоч Маркус і знав, що Сіґмунд просто лестить йому, аби змусити його діяти за планом, він неймовірно зрадів. Мовчазний і задумливий. Атож, либонь, він такий і був.
Він дивився на море й на дощ, що лишав по шибках патьоки. Дорога від Мосса до Гортена займала сорок хвилин. Дув вітер, і пароплав гойдало на хвилях на всі боки. Маркус був мовчазний, задумливий, і його трішки нудило. Очевидно, він був перший із пасажирів, хто піддався хитавиці по дорозі з Мосса до Гортена. То був також свого роду рекорд.
— Ти не хочеш допити своєї кока-коли? — спитав Сіґмунд.
Маркус чимдуж побіг у туалет, але його ще не настільки нудило, щоб блювати.
Коли він вернувся назад, Монс уже стояв біля столика.
— Ну, хлопці, пора спускатися до машини.
На палубі для автомобілів було прохолодно.
Пахло мастилом, бензином і дизелем. Йому ще більше завермедило. Вони сіли в машину й там чекали, коли їм дозволять виїхати на сушу. Монс завів мотор.
— Здається, я зараз виблюю, — сказав Маркус, що сидів біля батька спереду.